Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що вибухнули навколо неї, залунали, мов кулеметні постріли. Водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді поволі зійшла вниз, оточена галасом чужої радості, і ступила в холод нової, цінної свідомості, яка однаково добре могла зватися свободою, як і самотністю, і в теплу зону кохання, в якому звучало вже слово «розлука», і обидві зони охопили її, наче літня ніч з пульсуючими фонтанами.

      Клерфе витер кров з обличчя, але з губ ще капотіло.

      – Я не можу тебе поцілувати, – сказав він. – Ти боялася?

      – Ні. Але ти не повинен більше їздити.

      – Мабуть, не повинен, – відказав терпляче Клерфе. Він знав цю реакцію. – Такий я був кепський? – поцікавився він і обережно скривив обличчя в посмішці.

      – Ти був прекрасний, – сказав блідий Торріані, сидячи на ящику та п’ючи коньяк.

      Ліліан поглянула на нього вороже.

      – Уже по всьому, Ліліан, – сказав Клерфе. – Припини про це думати. Там не було небезпеки. То тільки так виглядало.

      – Ти не повинен їздити, – повторила вона.

      – Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?

      Торріані розсміявся:

      – А післязавтра його склеїмо.

      З’явився тренер Ґабрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.

      – Клерфе, ви прийдете ввечері? – запитав Ґабрієлі.

      Клерфе кивнув і за хвилю сказав:

      – Ми тут заважаємо, Ліліан. Ходімо з цієї брудної стайні. – Він зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. – Що сталося? Ти справді хочеш, щоб я вже не їздив?

      – Так.

      – Чому?

      Вона завагалася.

      – Я не знаю, як це висловити. Але це, в певному сенсі, дуже аморальне.

      – О Господи! – вирвалося в Торріані.

      – Спокійно, Альфредо, – сказав Клерфе.

      – Я знаю, що це звучить по-дитячому, – сказала Ліліан. – І не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.

      Торріані зробив чималий ковток коньяку.

      – Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.

      Клерфе розсміявся.

      – Тобі, Ліліан, ідеться про те, що не треба спокушати Бога?

      Вона кивнула.

      – Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.

      – О Господи! – повторив Торріані. – Забава! – Він устав зі свого ящика й підійшов до Ґабрієлі.

      – Я мелю дурниці, – розчаровано сказала Ліліан, – не слухай мене!

      – Ти не мелеш жодних дурниць. Ти вмієш тільки здивувати.

      – Чому?

      Він зупинився.

      – Чи я просив тебе коли-небудь, СКАЧАТЬ