Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ до Венеції.

      – Чому?

      – Бо там нема ні гір, ні авт.

      14

      Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі й біля моря. Вілла була кабіною, що зависла понад морем і часом, котрі пропливали під нею без жодного початку й кінця. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів.

      – Ми залишаємося тут? – поцікавився він. – Чи повертаємося?

      – Куди?

      – До Парижа. Або куди-небудь. Коли нема дому, можна їхати всюди. Тут стає спекотно.

      – Хіба весна вже закінчилася?

      – Тут, на півдні, так. Але можемо взяти «Джузеппе» і поїхати за нею. У Римі вона лише починається.

      – А коли й там закінчиться?

      – Тоді, якщо ти захочеш, – розсміявся Клерфе, – ми поїдемо за нею далі. Потім вона почнеться в Ломбардії, над озерами. Можемо її переслідувати до Швейцарії, а потім униз уздовж Райну, аж врешті побачимо її біля моря у всіх барвах на полях тюльпанів Голландії. Тоді може здатися, що час зупинився.

      – Ти робив уже колись щось таке?

      – Так, сто років тому. До війни.

      – З жінкою?

      – Так, але було інакше.

      – Напевно, це завжди інакше. Навіть з тією самою жінкою. Я не ревнива.

      – Я б хотів, щоб була.

      – Вважаю, що було б жахливо, якби ти нічого не пережив і розповідав мені, що я перша жінка в твоєму житті.

      – Ти і є нею.

      – Не є. Але досить, що на якийсь час завдяки мені ти забув імена інших.

      – Їдемо?

      Ліліан похитала головою.

      – Ще не тепер. Я не хочу собі робити ілюзій, що час зупинився. Я хочу його відчувати й не обманювати сама себе. Час стояв на місці інколи взимку в санаторії, але я не стояла на місці. Я ковзала вздовж вісі часу, як на крижаній стіні, туди й назад.

      – А тепер ти стоїш на місці?

      Вона поцілувала його.

      – Я кручуся на місці. Тимчасово. Як танцівниця.

      Потім, однак, вона втратила терпіння і забажала виїхати. Їй почало здаватися, що вона перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Вона мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на всю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження. Він вважав це за каприз, а вона просто не хотіла, щоб Клерфе чув її кашель.

      Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Наступного дня сиділа в саду кав’ярні на Венето. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом її охопила хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку, може, за винятком цього одного, останнього, срібно-сірого смутку, який майорить на обрії кожного життя, такого ж незбутнього, як життя бухгалтера. Ліліан провела цю ніч СКАЧАТЬ