Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Петровна, – промовив він. – Коли ви повернулися?

      – Два тижні тому.

      Я теж підвівся. Жінка була майже одного зі мною зросту. У вузькому приталеному костюмі вона здавалась аж занадто худорлявою. Говорила швидко, дуже високим і трохи прокуреним голосом.

      – Чарку горілки? – запитав Меліков. – Чи віскі?

      – Горілки. Але тільки ковточок. Маю знову йти. На фотосесію.

      – Так пізно?

      – Цілий вечір. Фотограф вільний тільки ввечері. Сукні і капелюхи. Капелюшки. Геть мініатюрні.

      Аж тепер я побачив, що Наташа Петровна теж була в капелюсі: округлої форми і без крис, чорне ніщо, яке косо сиділо в її волоссі.

      Меліков пішов по пляшку.

      – Ви не американець? – поцікавилася дівчина.

      – Ні. Я німець.

      – Ненавиджу німців!

      – Я теж, – відповів я.

      Вона здивовано глянула на мене:

      – Не сприймайте це особисто.

      – Ви теж.

      – Я французка. Ви повинні це зрозуміти. Війна.

      – Я розумію, – спокійно погодився я.

      На мене вже не вперше звалювали відповідальність за гріхи фашистського режиму в Німеччині. Зрештою я збайдужів до цього. Я ж натомість сидів у таборі для інтернованих у Франції, але французів так і не спромігся зненавидіти. Але навряд чи це варто було пояснювати. Примітивній здатності так просто ненавидіти чи любити можна хіба що позаздрити.

      Меліков прийшов з пляшкою і трьома маленькими чарочками, які він наповнив по самі вінця.

      – Я не хочу, – відмовився.

      – Ви образилися? – запитала дівчина.

      – Ні. Просто зараз не хочеться пити.

      Меліков усміхнувся.

      – На здоров’я, – виголосив, піднявши келишок.

      – Дар богів, – швидким ковтком дівчина вихилила чарку.

      Це був геть ідіотичний вибрик – я відмовився, а тепер відступити вже не було як. Меліков підняв пляшку:

      – Ще по одній, Наташо Петровно?

      – Merci, Владіміре Івановічу. Досить! Мушу йти. Au revoir. – Вона подала мені руку. – Au revoir, мосьє.

      Я відчув її міцний потиск.

      – Au revoir, мадам.

      Провівши її, Меліков повернувся:

      – Вона тебе розізлила?

      – Ні.

      – Не зважай. Вона всіх дратує. Хоч і не навмисно.

      – Вона не росіянка?

      – Росіянка. Але народилась у Франції. Чому запитуєш?

      – Певний час я жив серед росіян. Зауважив, що для їхніх жінок ганити чоловіків – це як вид спорту. Їм це подобалося навіть більше, ніж іншим.

      Меліков вишкірився:

      – Ну, ну! І що поганого в тому, щоб трохи вивести чоловіка з рівноваги? Це точно краще, ніж щоранку гордо натирати ґудзики на його уніформі і чистити йому чоботи, а він потім топтатиметься ними по руках маленьких єврейських дітей.

      Я СКАЧАТЬ