Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – У Північній Африці.

      – Ризикнімо втретє, що скажете? Тюрми тут чисті. Горілку я маю в готелі. Тут нам все одно нічого не наллють. Ви романтик? – спитав за кілька хвилин.

      – Не часто. Поліція переважно саме романтиків і ловить.

      – Але тепер ви можете кілька місяців про це не думати.

      – Так, справді. Я ще до цього не звик.

      Ми пішли до Мелікова в готель, але я там довго не витримав. Не хотілося нічого пити, не хотілося сидіти серед того потертого плюшу, а його кімнатка відразу почала тиснути мені на голову. Захотілося знову йти гуляти. У замкнутих приміщеннях я насидівся вже вдосталь. Навіть Елліс Айленд був тюрмою, хай навіть і комфортною, але тюрмою. Мене не покидала думка Мелікова, що наступні два місяці я можу не боятися поліції. Цілих два місяці – просто неймовірно довго.

      – Скільки часу я ще маю для прогулянки? – запитав я.

      – Та скільки захочете.

      – А коли ви лягаєте спати?

      Меліков тільки недбало махнув рукою:

      – Десь аж під ранок. У мене зараз купа роботи. Хочете знайти собі когось? Якусь жінку? У Нью-Йорку це не так просто, як у Парижі. Навіть трохи небезпечно.

      – Ні. Я просто хочу ще трохи прогулятися.

      – Жінку легше буде знайти тут, у готелі.

      – Мені не треба жінки.

      – Жінка потрібна завжди.

      – Не сьогодні.

      – Ви все-таки справжній романтик, – сказав Меліков. – Запам’ятайте номер вулиці й назву готелю – «Ройбен». У Нью-Йорку легко зорієнтуватися – тут майже всі вулиці пронумеровані, тільки деякі мають назви.

      Так само як і я – номер із випадковим іменем. Приємна анонімність – імена лише створювали мені проблеми.

      Я йшов чужим містом куди ноги вели. У небо здіймався білий дим від заводських труб – похмурий вогняний стовп уночі і хмаристий стовп удень. Хіба не так само Бог указував шлях крізь пустелю ще першим емігрантам? Я йшов крізь дощ слів, шуму, сміху, крику, що глухо бився об мої барабанні перетинки. Чув тільки перегуд, не вловлюючи його змісту. Після похмурих років у Європі тут кожен здавався мені Прометеєм – оточений електричним світлом спітнілий чолов’яга простягав із дверей магазину обвішані рушниками руки з соусами, пропонуючи мені щось купити, кухар пік піцу на великій пательні, навколо нього сипалися іскри, наче він був якийсь неаполітанський бог. Жодного з них я не розумів, тому не вловлював і суто символічного значення їхніх дій. Було відчуття, наче всі вони перебувають на сцені, наче це не тільки офіціанти, кухарі, вуличні крикуни та торговці, а й маріонетки, що грають у якусь незрозумілу гру. Мені ж туди дорогу заказано, я можу тільки спостерігати збоку. Я був у вирі подій, але не належав до них, щось невидиме відділяло мене від інших – не скляна стіна і не дистанція, не ворожість і не відчуженість, а дещо таке, що стосувалося тільки мене і лише у мені чаїлося. На підсвідомому рівні я збагнув неповторність моменту – вже завтра він почне втрачати свої обриси. Не тому, що цей світ стане мені рідніший, навпаки, може, вже завтра почнеться СКАЧАТЬ