Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нагоди.

      – Забудьте про нього! Шварцкопф його майже купив.

      – Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір’я!

      – Я не люблю качок. Вони відгонять болотом. То я прийду подивлюся на ваш склеп.

      – Не поспішайте. Побачите його, коли він стоятиме там, де його поставить Шварцкопф, – на кладовищі.

      Шерц знову сміється, але цього разу вже вимушено.

      Я теж сміюсь. Ніхто з нас не вірить іншому, але кожен спіймався на гачок: Шерц – повіривши в Шварцкопфа, а я – в те, що цього разу він не вислизне з наших рук.

      Я йду далі. З «Альтштедтер Гоф» несе запахом тютюну й пива, з якого вивітрився весь хміль. Я заходжу на задній двір. Тут панує цілковитий мир. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара перегару од вишнівки, ялівцевої й хлібної горілки, наче віє запашний пасат із острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки і гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, втрачений рай, велике братерство, принаймні, хоч уві сні.

      Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.

      – Допоможіть! – зненацька каже хтось із тих, що сплять на землі. Каже спокійно, тихо й безнадійно – не кричить, і саме тему цей голос пронизує мене, ніби якийсь променевий удар. Допоможіть, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, – чутно, нечутно, завжди?

      Відправа скінчилась. Начальниця віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б і брати, але я не можу відмовитись: це образило б начальницю.

      – Я послала Вам на сніданок пляшку вина, – каже начальниця. – У нас немає більше нічого, чим би ми могли вам заплатити. Але ми молимось за вас.

      – Дякую, – відповідаю я. – А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.

      Посмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки – такі обличчя бувають у черниць, каторжників, хворих і шахтарів.

      – Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалась у нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.

      Я не допитуюсь, чому він це робить, бо раптом згадую, що поборник Бога Бодендик теж снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.

      Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п’є тільки каву.

      – Пляшку, з якої ваша милість так щедро налили собі вина, начальниця послала мені в рахунок платні, – звертаюсь я до Бодендика.

      – Я знаю, – каже вікарій, – та хіба ви, бравий безбожнику, не апостол терпимості? Тому дайте своїм друзям спокійно попробувати краплю вина. Вам зашкодить, коли ви самі вип’єте на сніданок цілу пляшку.

      Я не відповідаю. Церковник сприймає це як слабість і відразу ж переходить у наступ.

      – Ну, як там із страхом перед життям? – питає він, з насолодою ковтаючи СКАЧАТЬ