Сяйво. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вони усміхливо перемовлялися між собою, чекаючи поки трохи поменшає черга на виписку. Венді задивилася на них, коли вони дружно вибухнули дзвінким дівочим сміхом. Вона відчула, що усмішка торкнулася й краєчків її губ; жодній з черниць не було менше шістдесяти років.

      Безперестанним фоном звучало гудіння розмов, приглушене дзелень! посрібленого дзвіночка при касовому апараті, коли ним калатне хтось із двох чергових клерків і трохи нетерпляче вигукне: «Просувайтеся вперед, будь-ласка!» Це навівало їй ясні, теплі спогади про їхній з Джеком медовий місяць у Нью-Йорку, в «Бікмен Тауер»[66]. Вона вперше дозволила собі повірити, що, можливо, це буде саме тим, чого вони всі втрьох потребували: цілий сезон разом вдалині від світу, щось на кшталт сімейного медового місяця. Вона ласкаво посміхнулася Денні, котрий відверто ґавився на все навкруги. До ґанку під’їхав черговий лімузин – сірий, як банкірська жилетка.

      – Останній день сезону, – пояснював Уллман. – День закриття. Завжди гарячка. Я чекав на вас, містере Торренс, ближче до третьої.

      – Я хотів забезпечити «фолькс» додатковим часом для нервового зриву, якби йому заманулося психувати, – відповів Джек. – Він утримався.

      – Як вдало, – сказав Уллман. – Трохи пізніше я хотів би вас усіх трьох провести по території, а Дік Хеллоран, звісно, бажає показати місіс Торренс готельну кухню. Але боюся…

      Підійшов, ледь не кланяючись, один з клерків.

      – Вибачте, містере Уллман…

      – Ну? Що таке?

      – Там місіс Брант, – бентежачись, промовив клерк. – Вона відмовляється сплатити свій рахунок якось інакше, а тільки карткою «Америкен Експрес». Я їй пояснював, що «Америкен Експрес» ми припинили приймати ще наприкінці сезону минулого року, але вона не…

      Його очі перебігали то на родину Торренсів, то на Уллмана. Той знизав плечима.

      – Я цим займуся.

      – Дякую вам, містере Уллман. – Клерк вирушив назад до стійки, де голосно протестувала схожа на дредноут жінка у довгій шубі й чомусь, що скидалося на боа з чорного пір’я.

      – Я приїжджаю до «Оверлука» з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року, – проказувала вона знічено усміхненому клерку. – Я продовжувала приїздити навіть після того, як мій другий чоловік помер від інсульту на тому виснажливому роук-корті, – а я казала йому того дня, що сонце занадто пече, – і я ніколи… Повторюю: ніколи… не платила нічим іншим, а лише своєю кредитною карткою «Америкен Експрес». Я повторюю…

      – Вибачте, – промовив містер Уллман.

      Вони задивилися, як він іде через вестибюль, як шанобливо торкається ліктя місіс Брант і, розводячи руками, киває, коли вона переадресовує свою тираду до нього. Співчутливо її вислухавши, він знову кивнув і щось відповів. Місіс Брант з переможною посмішкою обернулася до нещасного клерка за стійкою і гучно проголосила:

      – Дякувати Богу, є бодай один працівник у цьому готелі, який не перетворився на несусвітнього філістера!

СКАЧАТЬ