Захід сонця вручну. Петро Ящук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кашель нагадував про себе раз по раз.

      Теофіл все відсовувався потихенько від батьків, непомітно від них вибудовав стіну відчуження. Все більше пропадав поза домою, поки батькам не кинувся в очі хворобливий вигляд сина. Як до нього, то в нього вже ноги до колін набрякли. На розпити батьків відмовчувався. Та все-таки умовили на другий день піти в поліклініку. Супроводжувала Людмила.

      Теофіл записався в реєстратурі і пішов на прийом в кабінет до лікаря-терапевта. Через півгодини лікар запросив матір: «У вашого сина метастатична пневмонія, вражена печінка, збільшена до пупка, вражені нирки, здає серце…» На повний страху погляд Людмили лікар додав: «Це наслідок наркоманії, ваш син сидить на голці…» Слова лікаря якось тупо гули в Людмилиній голові, хапали її безпорадну в цьому обвалі біди. Теофіл мовчав, лікар знайшовсь: «Потрібно здати кров на СНІД, і на стаціонарне лікування…»

      Уже піднебесний дзвін дня гупав в голові Людмили. Ще механічно відвідували якісь кабінети, але перед Людмилою світ раптом став безсмисленим переведенням часу. Мати і син у мовчазності повернулись додому. Госпіталізація призначена назавтра.

      Людмила в тупому спокою розповіла про все Святославові. Сонце скотилось за пруг. Батьки мовчки дивились в синове обличчя. Тривало довге, повне муки мовчання, оповите сутінками вечірніми і сутінками страшної невідворотної розв’язки. Син сидів перед ними, але здавалось спить з відкритими очима. Та раптом заметушився. Якось тепло з невимовним болем поглянув на матір, на батька. Тихо, але виразно промовив: «Простіть, сів на голку, виходу немає… В колонію підсадили двох СНІДом заражених, там закон – відсутність закону. Про них знали тільки начальник колонії і начальник медпункта. Не хочу казати яке там пекло для душі і для тіла, – заразили і мене… Тепер все, простіть… що зразу не сказав. Решта – амністія, ідіть – плодіться…»

      Людмила, здається, в одну хвилину зменшилася в два рази. Теофіл, глянувши на тата, хотів кинутися до нього. Ще було видно, волосся на голові Святослава стало білим, як сніг. Теофіл мовчки піднявся, вийшов…

      В хаті Білогаїв не було плачу, не було розпачу, було мовчання, була тиша, котра гірше грому прибивала людське життя. Ніжність приречених пригортала Людмилу до Святослава, котилися сльози.

      Теофіл не ліг на стаціонарне лікування, приходив на ніч додому, а вдень десь пропадав, хоч йому важко було вже і жити, а не тільки ходити. Лікарі відмовились госпіталізувати його на місці, направили в область. З чим їхати? Грошей немає, заробітку немає. Ціни добивають, податки добавляють, податки до двору, як за «добрих» кагановицьких тридцятих. Наверху гинуть духовно, нанизу гинуть фізично.

      На такому тлі в Білогаїв забулись всі дати і подій, і свят. Якогось вечора задзвонив телефон, який уже рік, як був відключений за неплату. Зателефонували друзі, яких теж загнала чужа їм перебудова на слизьке.

      – Людмило, СКАЧАТЬ