Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ півгодини, як приплив хутко помчав нас до берега. Припливна хвиля підняла човен, і крізь туман прорізався шпиль дзвіниці, встромляючись у хмари. Він був навдивовижу близько, хоча фундаменту споруди не було видно з-за густого снігу. Я затамувала подих.

      – Тримайтеся, – похмуро сказав Гелоуглас, коли П’єр згорнув вітрило.

      Човен рвонув крізь туман. Крики чайок та плюскіт води об скелі підказали мені, що ми наближаємося до берега, але човен і не думав уповільнювати свій хід. Гелоуглас устромив весло у припливний потік, і суденце зробило різкий поворот. На березі хтось гукнув чи то вітання, чи то застереження.

      – Il est le chevalier de Clermont (Це шевальє де Клермон!) – гукнув у відповідь П’єр, приклавши долоні рупором до рота. Його слова були зустрінуті тишею, а потім у холодному повітрі почулися квапливі кроки.

      – Гелоугласе! – скрикнула я. Ми мчали прямісінько на стіну. Я у відчаї намацала весло, щоб перепинити неминучу катастрофу. Та щойно мої пальці зімкнулися на ньому, як Метью рвучко вихопив весло з моєї руки.

      – Він швартувався в цій точці сторіччями, а його родичі – іще довше, – спокійно мовив Метью, легко, мов пушинку, тримаючи весло у своїй руці. Якимось незбагненним чином ніс човна зробив іще один різкий поворот – і його корпус притулився бортом до плит неотесаного граніту. Високо вгорі показалися четверо чоловіків з гаками та вірьовками; вони швидко спіймали човен і зупинили його. Вода продовжувала підніматися з лячною швидкістю, і невдовзі ми опинилися на одному рівні з невеличкою кам’яною спорудою. Сходовий марш губився в тумані. П’єр скочив на майданчик і швидко й тихо заговорив, жестами вказуючи на човен. До нас ненадовго підійшли двоє озброєних вояків, але потім вони хутко подалися до сходів.

      – Ми прибули до Мон-Сен-Мішель, мадам, – сказав П’єр, подаючи мені руку.

      Я взялася за неї і вийшла з човна. – Тут ви відпочинете, а тим часом мілорд поговорить з абатом.

      Мої знання про цей острів обмежувалися розповідями, що ходили поміж моїх друзів, котрі кожного літа ходили під вітрилом довкола острова Уайт: що він оточений при відпливі сипучими пісками, а при припливах виникають такі небезпечно швидкі течії, що човни часто розбиваються об його скелясті береги. Я зиркнула через плече на наше маленьке суденце і здригнулася. Це просто чудо, що ми й досі живі.

      Поки я намагалася прийти до тями, Метью сказав, дивлячись на свого племінника, який непорушно сидів на кормі:

      – Діана була б у більшій безпеці, якби ти пішов разом із нами.

      – Якщо твої друзі не втягнуть її в якусь халепу, то твоя дружина цілком зможе сама за себе потурбуватися. – Гелоуглас поглянув на мене і посміхнувся.

      – Філіп спитається про тебе.

      – Скажи йому… – Гелоуглас замовк і утупився поглядом у далечінь. У блакитних очах вампіра відбилася глибока туга. – Скажи йому, що мені ще не вдалося забути.

      – Заради нього мусиш намагатися пробачити, – тихо сказав Метью.

СКАЧАТЬ