Цитатник. Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

      Зима видається занадто довшою,

      ніж того треба. Мітиш підошвою

      межі відлиги, що суне тужаво

      на прикордонні райони держави.

      Крапле дощ – терпка сукровиця

      з Господнього тіла. Тьмяніють лиця.

      Міста порожніють. Йдучи по лезу

      свого виживання, залишки плебсу

      кидають квартали скніти в ремонті,

      і сон довірливо шепче дрімоті:

      вимри, кохана, зроби то хутко —

      не стане дзвонів твоєму смутку.

      Птахи обирають вирій, що згодом

      стає перманетний. Зрощені голодом

      лишаються діти – сварливе завтра

      старої республіки, оскільки варта

      давно розгубила багнети й набоі,

      крімо того, лишаємось ми з тобою.

      В розбитих будинках скалічений Каін

      шукає вцілілі речі. Камінь

      в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість

      тверднуть дерева, гусне свідомість,

      і час іде, як загиблий вояк

      в чергову атаку, тобто – ніяк.

      Приходить остання середа перед Великоднем.

      Ісус з апостолами відстоює службу в одномуз православних храмів.

      По тому розходяться, домовившись на завтра про зустріч.

      Ісус знаходить оливковий гай і починає молитись.

      Приходить ніч. Земля вихолоджується.

      Оливкове листя, мов зелені згустки повітря, висне над головою.

      Хідники порожніють. З’являється апостол Петро,

      лягає на траву і, загорнувшись у ковдру, намагається заснути.

      Приходять зірки. Вітер поступово стихає.

      Петро не може заснути і дивиться в небо.

      Нічні птахи полюють на невидиму здобич.

      Петро, засинаючи, слухає голос учителя.

      Вранці приходить гурт садівників.

      Повільно йдучи, обмінюються новинами.

      Знаходять Ісуса. Той страшиться і жахається,

      що ця чаша його проминула.

      Всі кріплення важких снігів,

      всі накопичення ремесел,

      всі тіні дотиками весел

      лишають поміж берегів

      сліди – ці вервиці тугі

      між зим і весен.

      Сльота перекладає прес

      турбот на голови містечок,

      на вигини дбайливі течій.

      Без попереджень і адрес

      стікає приміських небес

      солодкий кетчуп.

      Тендітні злами забуття,

      невидимі для ока межі.

      Примхлива змога стати межи

      Усіх світил, чия кутя

      ляга на радіомережі

      без вороття.

      Втинаючись в глибоке тло

      дитячих видив, переміщень,

      з усього плетива приміщень,

      з усього світла, що текло

      повз очі, постає стебло,

      пробивши днище.

      Нічний вібруючий бузок.

      Під вікнами, як сіль у рані,

      потужний звук, що рушить грані —

      дерева проливають соки,

      мов труби схованих в пісок

      важких органів.

      Набряклі СКАЧАТЬ