Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ був знаменитий фільм, перший широкоформатний фільм у всьому світі. Ми поїхали з ним до Америки, і я привіз звідти золоту медаль за кращу чоловічу роль. Ось доля цієї медалі й стала декому поперек горла. Та, може, про це не треба, Мишо? Ти ж пам'ятаєш цю історію?

      – Та чому ж не треба, Миколо, коли вже почав, то…

      – Правильно, Мишо, або не починай, або вчасно закінчуй! – Знову затяжна пауза, яка ще більше інтригує присутніх. – Я приїхав додому до мами. А в неї зуби повипадали. Мені так шкода її стало, що я, не довго думаючи, пішов до дантиста зі своєю… медаллю й пропоную: відпиляй, мовляв, трішки мамі на золоті зуби, а решту – мені поверни. Він і погодився. А я зрадів, як дитина. Це ж мама із зубами буде, та ще й якими – золотими. – І Микола Степанович засяяв власними зубами, ніби вся ця історія щойно трапилася. Він знову, тепер уже геть веселим поглядом, зміряв розгублене й заінтриговане товариство, а господар Василь Іванович скористався паузою й запропонував черговий тост, але не за зуби, а за… золотий вчинок великого сина. Цього разу Вінграновський підніс чарочку якось обережно й тут же продовжив, але вже без попереднього настрою:

      – Ті «золоті зуби» мені ще довго згадували. Та що там згадували, навіть приїхали хлопці зовнішності, якої неможливо запам'ятати, й давай допитувати, де подів золоту медаль. Яку медаль, перепитую їх, ніби нічого не розумію. Ах ту, з Америки? Та вона ж моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата, який усю війну виніс на власних плечах, а ви його медалі хочете позбавити?! Наша вона з Орлюком. І точка! «Не ваша, а совєцької держави, – відповідають мені надто самовпевнено, – тому зобов'язані її повернути». Як би не так. Ач чого заманулося… Слава Богу, до маминих зубів не чіплялися. – Відчувалося, ця історія досі не те що болить, але дошкуляє йому. І він, вочевидь, не хотів продовжувати її. Я це відчув і не забарився з пропозицією:

      – Миколо Степановичу, а як же футбол?

      – Правильно, Мирославе! Але перший тайм ми тут посидимо, он які славненькі галушки й варенички, та й карасики як живі. А на другий – обов'язково до мене в готель рушимо. Це ж недалеко. Правда, Василю Івановичу?

      Тоді я слухав цю історію заворожено, вірячи кожному слову. Згодом дізнався від дружини Олександри Іванівни, що в такий спосіб він обнародував свої фантастичні, себто придумані, сюжети, щоби згодом втілювати їх у канву художнього твору. Постало питання, чи залишати їх у моїй книжці-мандрівці, і я твердо вирішив зберегти їх. Адже і в них – великий Вінграновський, який сміливо творить і власний міф про життя в тогочасній Україні.

      На початок другого тайму знаменитого матчу ми таки потрапили до готелю «Київ». Та яким було наше непомірне розчарування, коли почули рахунок. Після пропущеного нами тайму кияни ганебно програвали вдома 0:2. Хтось поквапився вимкнути телевізор. Раптом із сусідньої кімнати ввійшов Вінграновський і, ніби нічого не трапилося, виголосив свій вердикт:

      – Ні, футбол СКАЧАТЬ