Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на ранній осені споночілому повітрі якісь ще не зрозумілі, але привабливі почуття. Бо провести кілька годин у такому вишуканому гурті, то не щодня буває. Звернув увагу на те, що Вінграновський вів себе сьогодні геть інакше, ніж учора, більше слухав, а може, просто прислухався до пахощів буковинської осені, вслухався в гортанний спів багаття, думав про щось своє чи починав жити іншим післяналивайківським життям, переповненим новими мандрами всією Україною й далеким зарубіжжям у пошуках своїх нових кіно– і літературних героїв.

      Вижниця. Перевал Німчич

      Мабуть, таки раптово й несподівано, або ж я помиляюся, бо з Миколою Степановичем на ці теми розмов не мав чи й призабув, але в його мандрівне життя увійшла Манюня, невеличка конячка, подарована письменникові на одній із зустрічей у чернігівському господарстві. Оскільки в Києві її не було змоги утримувати, Вінграновський відправив її на постійне помешкання до сестри на Миколаївщину. Згодом у Манюні знайшовся синочок Орлик. Турботливий господар із радістю відвідував своїх чотириногих друзів. А ранньої осені, як сам оповідав, приїжджав туди, запрягав у придбаного воза Манюню і возив селянам зерно до млина та назад – борошно чи картоплю і буряки – з поля. Мабуть, при таких заняттях і виник у Вінграновського задум повісті «Манюня». Перші публікації ще незакінченого твору почали з'являтися у столичній пресі в середині 90-х. На сторінках «Буковинського журналу» початок твору був надрукований у 1996 році з моєю коротенькою передмовою: «Третій приїзд Миколи Вінграновського до Чернівців передував його шістдесятиріччю. Він відмовив багатьом, навіть землякам з Миколаївщини, а на Буковину завітав. Осінь витрушувала з дерев останнє листя. З неба сіявся нерясний, але набридливий дощик. Бо золоті буковинські дні вже промайнули. Попереду – холоди і сніги» (Буковинський журнал. – 1996. – Ч. 3—4. – С 12).

      7 листопада 1996 року Миколі Вінграновському мало виповнитися 60. Я тоді ще не знав, як він реагує на подібні дати, хоча міг би здогадатися. Коли розмовляли про це телефоном, він якось майже байдуже відмахнувся. Та коли конкретизував пропозицію, яка зводилася до того, щоби приїхати й показати чернівчанам нові документальні кінострічки з циклу «Чотирнадцять столиць України», у нього змінився тембр голосу:

      – О! Над цим варто подумати… Але тоді обов'язково маємо вирватися до Вижниці. Та й щоби Василь Іванович, директор кінотеатру, не експлуатував нас так немилосердно по-капіталістичному, – і посміхнувся так щиро, що я відчув його посмішку через телефонні дроти-нерви аж у Чернівцях, ніби й він десь поряд, а не через півтисячі кілометрів.

      Знову – осінь, та вже припізніла, з ріденьким багрянцевим листям, яке нещадно полощуть схололі дощі, заступаючи виднокрай своїми рясними тороками від полудня до короткого вечора і з безмірної ночі до промоклого до кісточок рання. Зате чисто й ошатно, і чернівецька бруківка вилискує, як на підустві луска, що літньої гожої днини йде Прутом чи Тисою проти СКАЧАТЬ