Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ життя. Значить, читають і мене, й не будь-хто, а сам Вінграновський! Не тямлячись від щастя, телефоную Миколі Степановичу, щоби подякувати, а він з докорами: «А де це ви пропали, Мирославе?! Негоже так. Чи в Києві не буваєте, чи адресу загубили? А може, нам нема про що з вами погомоніти?»

      Але до цього випадку вже була перша поїздка Вінграновського до Чернівців. Випала вона на вересень 1994 року. Василь Кузьмін, директор кінотеатру «Чернівці», колишнього приміщення синагоги, що в самісінькому центрі буковинської столиці, звернувся якось до мене, чи не міг би порадити, кого можна було б запросити на сторіччя від дня народження Олександра Довженка з показом відповідних кінострічок. Він якраз починав запроваджувати такі заходи, залучаючи до участі в них провідних українських мистців та учнівську й студентську молодь. Я тут же назвав прізвище Миколи Вінграновського, учня самого Довженка. Він трохи недовірливо ще раз мене перепитав, хто це такий, а я ще впевненіше повторив рідне мені прізвище. Ось тільки як це зробити? Сам не наважувався на такий крок, бо не відав, як відреагує Микола Степанович. Тоді порадив зробити це через голову Чернівецької обласної організації Спілки письменників України Віталія Колодія. Вони ж – земляки, з Богополя, а зараз Первомайська Миколаївської області. Мій план спрацював бездоганно. Віталій Дем'янович залучив до цієї справи ще й Михайла Ткача, поета-пісняра з Буковини, який ще на початку 1960-х уперше запросив М. Вінграновського в Чернівці. Удвох вони й приїхали цього разу.

      Осінь золотилася, помаранчевіла, брунатніла пахучим листом на буках, грабах, кленах і каштанах. Сонце не скупилося на тепло. Це була справді найбуковинськіша осінь, з тонкими павутинками «бабиного літа», запашними мохастими товстоногими опеньками в лісі, тужливими качиними виспівами на обрії. Такої пори року не можна не любити, не захоплюватися досконалістю її барв, довершеністю гармонії. Усі ці відтінки кольорів як у природі, так і в настрої Микола Степанович відчув ще на залізничному вокзалі, де ми зустрічали його з квітами й теплими обіймами. Поселили гостей у готелі «Київ» у люксівському номері з кількома кімнатами на другому поверсі. Це – для зручності. Вінграновський уже тоді скаржився на біль у нозі. А від помешкання до кінотеатру сім хвилин неквапливої ходи. Звичайно, була в розпорядженні й машина.

      Директор кінотеатру так наситив програму перебування гостей виступами, зустрічами, що Микола Степанович аж пожартував:

      – У вас, Василю Івановичу, капіталістична хватка. – При цьому він ще й продемонстрував її своєю правицею. – Хочете нас відексплуатувати на всі сто відсотків. А ви ж погляньте, яка осінь за стінами вашого кінотеатру. Вона ж образиться на нас, якщо ми не відвідаємо її поза містом. І жалобу напише на нас до Верховної Ради! Аякже. То ж не маринуйте нас так безсовісно у вашій синагозі, відпустіть хоч трохи на волю. На побачення з осінню!

      Виступати таки довелося аж по кілька разів на день перед кожним сеансом документальної кінострічки Вінграновського «Довженко. Щоденник. 1941—1945 СКАЧАТЬ