Сагайдачний. Андрій Чайковський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Пороздягалися. Настелили на печі свіжої соломи і полягали спати По такій утомі, по невиспаній попередній ночі заснули відразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крізь сон почув він якийсь рух докруг хати. Якась біготня в різні сторони. Він прокинувся і став наслухувати ліпше. Біготня збільшувалася. У стайні стали коні форкати і непокоїтися. «Що це може бути? — подумав. — Хіба ж погоня?»

      — Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро підвівся, протер очі і слухав теж.

      — Це нічого іншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вітряку!

      Вовки стали гаркотіти, жертися між собою, добуватися до дверей, а далі стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.

      — А бодай вас святий Микола побив! — крикнув Петро. — Не дадуть нам уже до ранку спати.

      — Коли б хоч дверей не перегризли, бо коні наші пропали б, а може, й до вікна доберуться та в хату влізуть…

      — Це ні, бо вікно засипане снігом, а на двері я піду подивитися.

      Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пістоль і вийшов до сіней. Почув справді, що вовки гризуть двері. Коні страх непокоїлися. Петро встромив пістоль в отвір до засова та й почув, що за пістоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток — і розлягся стріл. На хвилю притихло гаркотіння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.

      Петро, упевнившися, що дверям нічого не станеться, пішов у хату й поліз на лежанку, де незабаром і заснув.

      Як наші подорожні прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хаті не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печі, обійшов коней і став варити сніданок. Надворі було тихо й гарно. Днина заповідалася погідна й морозна. Вовки пішли собі, лише сліди по них остались: куски шкіри розшарпаного вовка й останки костей бідного дідуся, якого вовки випорпали з снігу й з'їли. Немило воно вразило хлопців, що з їх причини не судилося бідному мірошникові зложити костей у святій землиці. Марко кілька разів заговорював, щоб їхати далі, та Петро й думати про те не хотів. Поки стане харчів для них і коней, треба пересидіти тут, бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро виліз на сам вершок вітряка й розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний степ, вкритий білою плахтою. Втікачі збилися зовсім з дороги. Не знали ані де вони є, ані в який бік їм повернутися.

      Пересиділи так три доби в хатчині мірошника. Харчів вистало б ще на два дні, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два дні знайшли яку людську оселю. Чим далі від Острога, тим менше треба було боятися людей і погоні. Під вечір останнього дня прилагодили все до дороги. Мали виїздити, — скоро на світ божий займеться. І вони, і коні відпочили добре. У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже більше не приходили. І знову днина заповідалася гарна, коли, помолившися, посідали на коні й рушили до полудневого сходу. Коні порскали весело, біжачи по скрипучому снігу, й їм було весело. Як зійшло сонце, то вітряка вже не було видно. В полуднє нагодували коней, з'їли трохи СКАЧАТЬ