Сагайдачний. Андрій Чайковський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Заїдали смачно, а дід вийняв ще з торби кусок паляниці та обділив усіх.

      — Тепер пора в дорогу, незадовго й північ буде.

      — А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то підбилися.

      — Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лісі так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кіньми? Останеться сідло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрі люде просять, а то певно того пожалуєш.

      Хлопці зібрали свої статки, забрали решту м'яса і, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.

      Той ліс показався дуже великим, йшли більше години, а краю не було. В такім лісі можна справді пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту і частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий відчинив ворота, придобрив собак, і подорожні пішли туди за ним. Недалеко воріт стояла хатина, обведена загатою з лісової трави. Біля неї стояла клуня. До неї завели коні, яким старий заніс оберемок сіна. За той час дві собаки вовчої породи обнюшили подорожніх зі всіх боків і стали лащитися. Одна таки підскочила і лизнула на привітання Марка по лиці.

      — Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то і не пікнув.

      Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.

      — Вітайте мені, любі гості! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.

      Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця — усе з простих дощок. Над столом — образ богородиці, а доокола нього повішана в порядку зброя: шабля, пістолі, дві турецькі рушниці. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвів у печі вогонь та став подорожніх приймати, чим хата багата. Приніс із погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.

      — Будь ласка, споживайте здорові та напийтеся, лише за горівку вибачайте, бо її не маю.

      — Не дуже-то і нам за нею банно.

      — Ну, коли так, то ладно. Деколи і у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.

      — Хіба ж сюди купці заходять?

      — А заходять, — я з них живу, продаю їм мед, шкури, віск.

      — Які шкури?

      — Та вже ж, що не з мишей, а звірячі. Є лисячі, вовчі, ведмежі, сарнячі, оленеві, — звіра тут досить. Від них я купую всіляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, — що треба.

      — А цей ліс чий?

      — Що ж тобі казати, коли не віриш. Казав, що мій, а ти за пістоль хапаєш. Вгадай сам, чий він.

      — Не тому я за пістоль хапав, — оправдувався Петро, — а то не знав я, який ви чоловік, а ми все маємося на осторозі.

      — Що й казати, — обзивається Марко, — ми все погоні виглядаємо.

      — Погоні? А звідкіля?

      — З Острога, від князя…

      — Смійтеся з того, кому б там хотілося зимою за втікачами ганятися? Коли б ти і кріпаком був, та від пана втік, то ще не важилися б� СКАЧАТЬ