Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя. Нік Вуйчич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в їхній любові. Розпитував людей про те, як змінилося життя в районі завдяки волі Бога. Віра підносила їх над життєвими негараздами. Їхні сподівання були пов’язані не з земним життям, а з життям вічним. Вони вірили в дива і дякували Богові за те, що Він є і що Він робить для них. І я розповів їм, як Ісус змінив моє життя. Перед від’їздом ми залишили кільком сім’ям рис, чай і невелику суму грошей, на яку можна було б купити їжі на кілька тижнів. Ми привезли з собою спортивне спорядження, футбольні м’ячі та скакалки для дітей. Нас одразу ж запросили пограти з місцевими дітьми. Ми веселилися і раділи життю, хоча перебували у страшних нетрях. Ніколи не забуду цих дітей і їхні усмішки. Я вкотре впевнився, що щасливим можна бути за будь-яких обставин – треба тільки вірити в Бога.

      Як бідні діти можуть сміятися? Як можуть радіти в’язні? Ці люди піднеслися над обставинами, які були поза їхнім контролем і розумінням. А потім зосередилися на тому, що могли зрозуміти і контролювати. Мої батьки вчинили так само: поклалися на слово Господа. Все в цьому житті робиться відповідно до Його плану і мети.

      Родина віри

      Батьки мої родом із Сербії (територія колишньої Югославії), обоє походять з суто християнських сімей, які емігрували в Австралію, коли вони були ще дітьми. Це довелося зробити, оскільки віра не дозволяла брати в руки зброю, а комуністичний режим переслідував їх. Свою віру вони могли сповідувати лише таємно. Крім того, вони страждали через брак фінансів, бо відмовлялися вступати до комуністичної партії, яка все контролювала в країні. У дитинстві мій батько часто голодував.

      Після Другої світової війни мої дідусі й бабусі разом із тисячами сербських християн подалися до Австралії, США та Канади. Наші сім’ї опинилися в Австралії, де ніхто не заважав сповідувати свою віру. Інші родичі осіли в США і Канаді.

      Мої батьки познайомилися в церкві Мельбурна. Душка, моя мати, вчилася на медсестру в Королівській дитячій лікарні Вікторії. Борис, мій батько, працював бухгалтером. Пізніше він став поєднувати роботу з пасторським служінням. Коли мені виповнилося сім років, батьки вирішили переїхати до США, де легше було дати раду з моєю інвалідністю. Мій дядько, Бата Вуйчич, займався будівельним бізнесом в Агура-Гіллс, що за тридцять п’ять миль від Лос-Анджелеса. Бата завжди переконував мого батька, щоб він отримав робочу візу в США, а вже роботою дядько його забезпечив би. У районі Лос-Анджелеса жило багато християн-сербів, і було кілька церков, що не могло не вплинути на рішення моїх батьків. Батько довідався, що отримати робочу візу не так то й легко. Та однак він вирішив подати заяву, а поки ми перебралися за тисячу миль на північ, у Брізбен, штат Квінсленд, де клімат був сприятливіший для мене (крім інвалідності, я ще потерпав від сильної алергії).

      Коли ми задумали переїхати до Сполучених Штатів, мені було вже близько десяти років і я вчився у четвертому класі. Батьки вважали, що я, мій брат Аарон і сестра Мішель перебуваємо СКАЧАТЬ