Контрольний укол. Іван Дубінін

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Це квартира Пономаренко?

      – Що? А, так.

      – А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?

      – Це я.

      – Вибачте, будь ласка, я – Василь Васильович, лікар. У нашому відділенні лікувалася Ваша мама. Мені потрібно поговорити з Вами.

      – Говоріть.

      – Ні, не по телефону. Може, зустрінемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.

      – Важливо? Її вже немає, тому все інше не важливе.

      – Ось із цього приводу я б і хотів з Вами поговорити.

      Вона зробила довгу паузу. Я її розумів і мовчки співчував.

      – Ну, добре, – нарешті вимовила вона, – мені о сімнадцятій годині сина забирати з садочка, зустрінемося за півгодини біля магазину «Каштан», там лавки є. Знаєте, де це?

      – Так, звичайно.

      – А як я Вас упізнаю?

      Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнішою моєю рисою, тобто такою, яка помітно видається, були, безумовно, вуха.

      – Ну, я високий, в окулярах, – пустився я манівцями, – буду у світлих джинсах, з дипломатом.

      – Гаразд, тоді до зустрічі.

      До «Каштана» я дістався швидко, хвилин за двадцять, якраз підвернулася попутна маршрутка, але жінка мене вже очікувала сидячи на лавці. Що це саме вона, я навіть не сумнівався. Така ж щупленька, як і в матері, фігурка. На ній було темне щільне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на голові – чорна хустка. Коли я підійшов, вона піднялася.

      – Ви – Василь Васильович?

      – Так, а Вас як звуть?

      – Ніна.

      – А по батькові, вибачте?

      Вона подивилася на мене і, мабуть, зрозумівши, що незважаючи на мою лікарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:

      – Іванівна.

      Ми сіли.

      – Ніно Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.

      Вона закивала головою.

      – Так, я знаю.

      – Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.

      Вона підняла на мене очі, повні сліз.

      – А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо… Мертва тиша.

      – Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?

      – Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?

      – Загалом, так. Але ж це вже не людина, вірніше… Це потрібно для уточнення діагнозу.

      – А що уточнювати? – вона замислилася. – Серце у неї було слабке, підірване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Віктором дійсно не ладила.

      – Ну а в чому була причина їхніх чвар?

      Ніна СКАЧАТЬ