Контрольний укол. Іван Дубінін

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тягучо-важке, неприємне. Але ранок справді мудріший за вечір. «Нічого, – подумав я, – вона сказала, що сама переговорить з Віктором Тихоновичем, то хай він і вирішує, я тут до чого? А то понавигадувала собі жахів! Мало не вбити її тут збираються!». З цією щасливою думкою я зіскочив з ліжка і почав збиратися на роботу.

      Ранкова п'ятихвилинка була в кабінеті завідувача. Віктор Тихонович сидів за своїм робочим столом, а його підлеглі – на стільцях уздовж стін. Ігор, не підозрюючи ніякої каверзи, звично мені посміхався, ми з ним перекинулися навіть декількома незначними вранішніми фразами. Надія ж Миколаївна відбула нічне чергування, тому обличчя мала пом'яте, хоча й підфарбоване. На п'ятихвилинці були також і середні медпрацівники: нічні медсестри – Поліна Аркадіївна (огрядна, трохи похмура жінка років п'ятдесяти) та моложава струнка Валентина; а також медсестри, що заступали на зміну. Обидві – молоді, симпатичні. Одна з них була струнка і спритна – Вікторія, а інша – повненька, повільна – Світлана. Мені більше сподобалась Вікторія.

      Старша медсестра відділення Людмила Миколаївна на п'ятихвилинках завжди стояла біля дверей з розгорнутим журналом, у якому містилися всі необхідні відомості. Це була жінка застиглого віку з симпатичним, вдало підмальованим обличчям. Суворо стиснуті губи й окуляри в золотій оправі робили її, не дивлячись на медичну уніформу, більше схожою на вчительку, на класну пані, що, може, так і було за самою суттю.

      – Ну що? Почнемо, мабуть, – закінчивши розглядати якісь папери у себе на столі, сказав завідувач, і гамір у кабінеті вщух. – Надіє Миколаївно, доповідайте.

      – Хвора в палаті № 12а померла.

      Цього разу Віктор Тихонович відреагував спокійно.

      – З чим лежала?

      – Ішемічна хвороба серця. Коронарна недостатність.

      У грудях моїх щось йокнуло і стиснулося від недоброго передчуття. Несподівано для всіх і самого себе я вигукнув:

      – Як прізвище хворої?!

      Всі поглянули до мене. Надія Миколаївна тоном досвідченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:

      – Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, – і, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: – ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.

      РОЗДІЛ 4

      

      Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.

      – Надіє Миколаївно, як вона померла?

      Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:

      – Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії – № 12а. Що тільки не кололи – купірувати криз не вдалося. Дихали, качали – безрезультатно… А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?

      – Та ні. Я з нею вчора розмовляв.

      Риндіна посміхнулася моїй наївності.

      – Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.

      Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився СКАЧАТЬ