Контрольний укол. Іван Дубінін

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ були зовсім не речами): звісно, самого себе і ще медицину. Не тому, що я народився якимсь виродком, а медицина була безсила зробити з мене щось на кшталт людини. Ні, просто тому, що мій тато був лікарем. Про свою «вроду» я розповім пізніше, а ось про медичного татуся прямо зараз. Мій батько – лікар з багаторічним стажем – був рішучим, наполегливим чоловіком, який мав вражаюче чуття на підступність та підлість різних болячок і міг швидко зорієнтуватися в обстановці, приймаючи відповідні рішення. І, певна річ, свого єдиного нащадка хотів теж виховати у тому ж дусі. Але, залучаючи мене до медицини, він не повів парадним під'їздом, де на лікаря чекають білосніжний стерильний халат, квіти та сльози вдячних пацієнтів та їхніх родичів. Він настирливо тицькав мене носом у соплі, кров і гній стражденних хворих. А коли я починав кривитися і смикати плечима від спазмів шлунку, він незадоволено вигукував:

      – Запам'ятай! Лікар не повинен бути гидливим! За своє довге лікарське життя я був неодноразово оббльований, вимазаний гноєм, кров'ю, слизом і ще казна-чим, що виділяє із себе хворий організм. Але з'ясуй для себе раз і назавжди: копирсатися у фізичних виділеннях тіла набагато краще й чистіше, ніж у моральних випорожненнях особистості, що загниває. І якщо ти вирішив присвятити себе медицині, то зроби ласку, позбавляючи організм нечисті, роби це з радісним обличчям!

      Як ви здогадуєтеся, присвятити себе медицині мені довелося тільки завдяки татові, але – на жаль! – не дякуючи йому за це. Від нього я успадкував ім'я та прізвище – Василь Лопух, довготелесу фігуру і широко розставлені, радісно спрямовані у світ лапаті вуха. Решта мені дісталася від матусі, заляканої життям жінки, відгородженої від нього могутнім муром – своїм чоловіком і моїм батьком, та абсолютно безпорадною без цієї фортеці.

      Моє народження, як і моє подальше життя, було зумовлене моїми батьками. Я, звичайно, міг чинити якісь самостійні дії, а вірніше, жалюгідні сіпання, але, немов квітку в горщику, вони могли переставляти мене, як їм заманеться, будь-коли і будь-куди. Отже, долю мою було вирішено, і тому, коли настав мій час, мене «вступили» до інституту. Звичайно ж, медичного, хоча після постійних методичних зусиль батька підготувати мене до чорнової лікарської роботи, викоренивши в мені природну гидливість, – у мене виробилася стійка огида до… самої медицини. Але нічого не вдієш – довелося підкоритися і вчитися. Найдивовижніше в цьому було те, що якось поступово і непомітно це заняття стало мені навіть подобатися. Особливо процес встановлення діагнозу, коли за певними ознаками, симптомами, за результатами обстеження і дослідження можна було визначити конкретну хворобу. Це чимось нагадувало мої улюблені детективи.

      Після закінчення інституту я влився в найбільшу лікарську братію, що зветься терапією, – робочу конячку медицини. Це вона везе на собі основний вантаж повсякденної роботи, хоча і вважається непрестижною і непристойною у цій галузі. Але вважається, до речі, лише так званими вузькими спеціалістами, що займаються проблемами, скажімо, суто лівого пальця правої ноги або хворобами носа, далі якого вони нічого бачити і чути не хочуть.

      На роботу мене направили в інше місто, але батько, на подив, незважаючи на поминальні голосіння моєї матері, не став чинити цьому опір, вирішивши, напевно, відпустити мене в самостійне плавання в надії, що життя навчить чому-небудь тямущому. Так я опинився наодинці з цим самим життям.

      Якщо до мого портрету, який вже почав вимальовуватися у вашій свідомості, ви додасте моє напружене обличчя в очікуванні чергової пакості від долі та великі рогові окуляри на довгому носі, за якими ховаються розгублені очі, то у вас вийде досить точне уявлення про мене.

      РОЗДІЛ 1

      

      Гуртожиток медпрацівників, куди мене влаштували, виділивши як лікарю окрему кімнату, був схожий, мабуть, на всі гуртожитки, та суттєво різнився від домашніх умов, де я перебував до цього часу. Та, кинутий у воду, я змушений був навчитися плавати. Розіпхавши сяк-так своє збіжжя, вранці наступного дня, прихопивши документи, я вирушив на роботу.

      Головний лікар, Олександр Михайлович Кучеренко, високий, ставний чоловік з приємними рисами обличчя і сивою гривою густого волосся, довго вивчав мої папери. Потім, піднявшись, сказав:

      – Ну що ж, молоді фахівці нам потрібні. Тим більше в терапевтичному відділенні звільнилося місце. Ходімо, познайомлю Вас із Вашими колегами.

      Прямуючи до відділення, він зупинявся перед кожним співробітником і, вказуючи на мене, з гордістю, ніби демонструючи особисто ним «вибитий» у міністерстві дорогий закордонний апарат, говорив:

      – Ось прислали молодого фахівця. Буде працювати у терапії.

      Я збентежено підтакував, киваючи головою.

      Завідувач терапевтичного відділення був у себе в кабінеті і при нашій появі вийшов із-за столу. Це був середнього зросту чоловік, віком явно за п'ятдесят років, досить повний, з правильними рисами обличчя. Сиве волосся було СКАЧАТЬ