Небо над Віднем. Богдан Коломійчук

Чтение книги онлайн.

      – То чим я можу бути корисною поліції? – запитала жінка, демонстративно глянувши на годинник.

      – За словами поліцейських, що охороняли залу, вчора ви зустрічались з Пройманом і спілкувались близько півгодини в його кабінеті.

      – Так, – підтвердила Емма, – але ж після нашої зустрічі він залишився живий і здоровий.

      – Безперечно, – посміхнувся Вістович, – мене цікавить, про що була ваша розмова?

      – Саме про імператорський діамант ми й говорили. Але я не знала, що ми обговорюємо підробку.

      – Ви не знаєте, з ким іще він мав зустрітися вчора? – знову запитав поліцейський.

      – Мені це невідомо, пане Вістовичу.

      – Що ж, – поліцейський рушив до дверей, – не смію більше забирати ваш час. На все добре.

      Емма спробувала посміхнутись йому на прощання, але посмішки не вийшло. Цей короткий допит віщував недобре. Повернувшись нагору, вона найперше поспіхом заходилася збирати речі.

      Розділ ІІІ

      З тераси виднілася набережна Дунаю і будайські пагорби. Цей чудовий краєвид ніжно пестило призахідне сонце, даруючи Будапешту один з найкращих літніх міських вечорів.

      Двоє чоловіків ліниво палили сигари, сидячи за столиком біля самого краю тераси. Майже не дивлячись один на одного, вони знехотя провадили якусь розмову, котра обидвом, здавалось, давно осточортіла. Йшлося про маніяка, що, як стверджували «Вісті з-над Дунаю», оселився на острові Маргіт. Достеменно було відомо про дві його жертви, через що кількість річкових прогулянок значно скоротилась, а серед жителів Середмістя потроху зароджувались панічні настрої.

      – Не читаю цього лайна, – відмахнувся старший на вигляд співрозмовник, міцний бородань зі шрамом на правій руці, висловивши в такий спосіб своє ставлення до згаданої газети, – як на мене, то писакам навмисно доплачують, аби вони залякували городян. От, приміром, хіба вам, Лайоше, не захотілось, прочитавши це, вирушити у найближчу зброярську крамницю і придбати собі гарненький револьвер? Якщо досі не маєте, звісно.

      – Ні, я кепсько стріляю, – відповів той.

      – Що ж, принаймі, ви неодмінно купите наступний номер «Вістів з-над Дунаю». Чи не так?

      Лайош кивнув.

      – Ну от, – вдоволено посміхнувся бородань, – хоч, по щирості, покупців у зброярських крамницях тепер і так не бракує. Кажуть, росіяни вже вдерлись до Галіції.

      – Про це також пишуть «Вісті з-над Дунаю», – іронічно зауважив Лайош.

      Бородань хмикнув і, втягнувши дим своїми дужими легенями, видихнув його кудись убік набережної та неоготичного парламенту. На цьому розмова їхня урвалася, і чоловіки знову зосередились на курінні.

      Лайош виглядав на років тридцять-тридцять п’ять, був не такий кремезний, як його співрозмовник, втім також здавася фізично міцним. Якщо бородань, найпевніше, був у минулому військовим, то в ньому вгадувався теперішній лікар або науковець.

      Чоловіки СКАЧАТЬ