Війни художників. Станіслав Стеценко

Чтение книги онлайн.

      – Ні. Поки що ні. Але з діячами культури це може швидко трапитися. Іди…

      Офіцер охорони зачинив за Берією двері. Сталін відкинувсь у кріслі й замислився. Подумав: «Ніхто тобі нічим не допоможе і за тебе нічого не вирішить. Треба вирішувати самому». Поклав лікті на стіл і стиснув руками обличчя. Довго сидів не рухаючись. Механічно взяв у руки погаслу люльку, механічно вибив її у попільничку. Пробурмотів, звертаючись до себе:

      «А ситуація може бути справді жахливою. Якщо Адольфу спало на думку повернути на схід. І все через бездарну фінську кампанію! Ця скотина, Ворошилов, зробив з армії суцільний бардак».

      Сталін повернувся до кімнати. Скинув халат. Окинув оцінюючим поглядом у дзеркалі, що висіло поряд із ліжком, своє старе тіло. У світлі настільної лампи не було видно, що старість уже торкнулася його. Перевів погляд на Віру Давидову. Тамерлан спав із тисячею наложниць, аби зберегти молодість. Він скромніший за Тамерлана. Скільки їх сьогодні у нього? Спробував порахувати, ворушачи губами. Із цією – п’ять. Ні, якщо рахувати вірну служку-економку Вальку Істоміну – шість. Сів на ліжко, відкинув ковдру.

      Давидова заворушилася і потягнулася до нього своїм теплим розкішним тілом. Він ліг, витягнув ноги. Вона закинула руку йому на плече, а ногу на стегно, обвивши, як теплий, нагрітий сонцем плющ. Дотик був надзвичайно приємним. А її стегна і ноги гладенькими, наче вкриті лаком.

      «Говорять, що Гітлер колись вважав себе художником. Малював на вулиці за пару крон. Художник. Ще не все втрачено. Ще побачимо, як ти зможеш тягатися із сином шевця», – подумав Сталін, перекидаючи приму Большого театру Віру Давидову на спину і розводячи коліном її ноги. Вона посміхнулася йому, не розплющуючи очей, обняла за плечі й притягнула до себе.

      20 березня 1940 року, 7 год. 35 хв

      Москва, Ближня дача, Кунцеве

      Сталін прокинувся раптово. Він завжди спав дуже довго. Ніколи не прокидався раніше одинадцятої. А сьогодні щось розбудило його. Він розплющив очі й зрозумів, що лежить на спині, а поряд, прихилившись спиною до стіни, схрестивши ноги по-турецьки і зовсім не приховуючи своїх принад, сидить вона – зірка радянської опери Віра Давидова. Сонце золотило стіни кімнати, за вікном щебетали птахи. Вона посміхнулася і нахилилася над ним:

      – Йосипе, у нас буде дитинка.

      Він здригнувся, його погляд, який відразу став колючим, зустрівся з її усміхненими очима. Маленький і страшний, з віспинами, що раптом стали значно помітнішими, він свердлив її маленькими чорними очима.

      – Віро Олександрівно, я більше не бажаю мати дітей і просив би вас подібні речі узгоджувати з нами, – він говорив тихо, крізь зуби, перейшовши на «ви», що свідчило про граничне роздратування.

      Вона перестала посміхатися. Злякано втупилася в нього:

      – Як це? – запитання вирвалося з горла, губи майже не ворушилися.

      – Не СКАЧАТЬ