Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.. Микола Литвин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тижні в досить енергійному урядовому механізмі сталися збої і навіть простої. Після окупації Львова до Тернополя виїхала лише частина секретарів. Отож довелося знову доукомплектовуватись. А фактично – творити новий кабінет. Ситуацію ускладнила ще внутрішня урядова криза, яка змусила знервованого і виснаженого К. Левицького на початку грудня заявити про димісію, яку Національна Рада одразу ж прийняла і доручила підібрати новий кабінет міністрів правнику Сидору Голубовичу (1873–1938). До речі, причини нагальної зміни прем’єра в мемуарній літературі, як правило, оминаються. Немає публічних роз’яснень і в тогочасній пресі. Можливо, це зв’язано із міжфракційними амбіціями всередині Української національно-демократичної партії (К. Левицький і Є. Петрушевич входили до різних її угруповань)[167].

      1—2 січня 1919 р. всі державні інституції перебрались до нової тимчасової столиці – Станиславова. Саме там Сидір Голубович і сформував другий урядовий кабінет. Фінанси, торгівлю і промисловість взявся вести сам голова, внутрішні справи передано Івану Макуху, дипломатію – Лонгину Цегельському (з 10 березня – Михайлу Лозинському), військові справи – Дмитру Вітовському (13 лютого його замінив 42-річннй полковник Віктор Курманович. Народився у селі Вільшаниця Золочівського повіту, страчений органами НКВС 1945 р. у Києві), судівництво – Осипу Бурачинському. Про конкретну діяльність цього уряду йтиметься згодом.

      Вища законодавча влада, як уже зазначалось, була зосереджена в руках членів Української Національної Ради. Однак у перші ж тижні її повнокровної державотворчої діяльності виявився брак представників повітових міст і сіл. Тому вирішено виділити по одному мандату повітам, ще чотири – Львову і по два – Чернівцям і Станиславову. Довибори планувалося провести 22–26 листопада, але цьому в багатьох містах зашкодила різка зміна сил на фронті, зокрема, падіння Львова, відтак – вимушена зупинка першої сесії Ради у столиці. Друга сесія відбулася аж на початку 1919 р. у Станиславові. Отоді й з’ясувалося, що найсильніше партійне угруповання створили націонал-демократи на чолі з Антоном Горбачевським (1856–1944). Друге місце вибороли радикали Лева Бачинського (1871–1930). третє – соціал-демократи Семена Вітика (1876–1937)[168]. Найслабішими виявилися позиції хлопсько-радикальної партії на чолі з Кирилом Трильовським (1864–1941). Взагалі ж до парламентської когорти потрапили найзиачніші люди краю – письменники Василь Стефаник, Антін Крушельницький, Омелян Попович, Петро Карманський, Осип Назарук, науковці Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Барвінський, митрополит Андрей Шептицький, священики Андрій Бандера, Степан Онишкевич, правники Сидір Голубович, Роман Перфецький, практично всі українські політики і відомі діячі культури[169].

      За соціальним складом більшість депутатів становили селяни-середняки, інтелігенція і клерикали були в меншості. Щодо ідеології, то переважна більшість, навіть соціал-демократи, стояли на ліберально-національних позиціях. Практично весь СКАЧАТЬ