Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.. Микола Литвин

Чтение книги онлайн.

      Супроти планів «Великої Румунії»

      Жовтневий маніфест Української Національної Ради і особливо Першолистопадове повстання у Львові стали детонатором революційного вибуху для земляків Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича.

      1—2 листопада 1918 р. за наказом Буковинської делегації Української Національної Ради згідно із заходами поручника Іллі Поповича, у столиці краю повстали три українські стрілецькі сотні. При допомозі сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу Чернівців[150]. У цьому полку служив Вільгем Габсбурґ (В. Вишиваний), онук імператора, якого деякі галицькі політики хотіли бачити на чолі відродженої Української держави. Відразу після створення УНРади у Львові він надіслав К. Левицькому телеграму: «проголосити самостійне королівство у вірності династії і скіпетрові цісаря Карла». Однак ці пропозиції архікнязя вже були неактуальними: революційна стихія вимагала державного усамостійнення краю[151].

      2 листопада центральні майдани і вулиці міста заполонили близько 40 тисяч українців, що прибули на Буковинське народне віче. Більшість його учасників висловилися за возз’єднання краю з Українською державою, яка щойно проголошена у Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І. Клевчука та С. Канюка про союз із радянським Харковом. Водночас віче одностайно висловило рішучий протест проти злочинних посягань на буковинські землі з боку румунських установчих зборів, які відбулися 27 жовтня, засудило підступну діяльність Румунської національної ради на чолі з Я. Флондором. Віче обрало головою Українського крайового комітету Буковини або, як тоді казали, українським президентом Буковини 63-річного Омеляна Поповича – відомого письменника, педагога і громадського діяча. Він народився у гірському селі Сергії, що нині в Путильському районі Чернівецької області. Разом із Юрієм Федьковичем став засновником вільнолюбної газети «Буковина». З 1892 р. обіймав посаду інспектора українських шкіл. Крім того, склав для малечі «Читанку» та «Граматику», а для юнацтва – «Українсько-німецький словник». З 1911 р. Попович був послом Буковинського сейму[152].

      Але недовго синьо-жовтий розмай радував буковинців. Розпочалася інтервенція румунських військ на Буковину, організаторами якої виступили акредитовані у Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії. Ще у 1916 р. у зв’язку зі вступом Румунії в Першу світову війну на боці Антанти впливові американські кола нерідко заявляли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Таку «щедрість» Заходу, очевидно, можна пояснити бажанням створити «бар’єр проти більшовизму». А після того, як Австро-Угорщина підписала акт про перемир’я, 5 листопада 1918 р. румунський уряд віддав наказ військам окупувати Буковину. У ці драматичні дні (7 листопада) Краєвий комітет реорганізовано в Українську краєву національну раду, яку очолив Агенор Артимович. 9—11 листопада румунські війська зайняли СКАЧАТЬ