Осінні узори. Роман Іваничук
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Осінні узори - Роман Іваничук страница 23
Название: Осінні узори
Автор: Роман Іваничук
Издательство: ""Издательство Фолио""
Жанр: Рассказы
isbn: 978-966-03-7336-5
isbn:
І тоді я вперше відчув мертвоту пустелі. Напевно, я вбив щось світле й живе в самому собі, бо аж тепер побачив, що довкола нема ні стеблинки пирію чи осоки, а тільки мертва колючка, тільки мертві піски повзуть барханами до розпеченого обрію. Я сам убив життя пустелі.
Орел сидів на сопці і другого, і третього, і четвертого дня – живим докором мого сумління. І я пішов до нього, я не міг більше дивитися на його муку, хоч і не вірив, що він буде їсти консервоване запашне м’ясо, яке я взяв з собою.
Долоню пік метал рушниці, я підійшов зовсім близько, змахнув рукою – орел не рухався.
Він був мертвий.
Я поклав біля підніжжя сопки свою рушницю і подався назад – нестерпно самотній.
За рік, коли в пустелі виросли перші нафтові вишки, я повернувся додому. З дружиною ми живемо – хай позаздрять інші. Тільки з того часу і донині дивна тривога лягає тінню проміж нас. Часом серед ночі пробуджуюся від страшного передчуття, пориваюся до ліжечка дитини й наслуховую, як воно дихає, потім крізь темряву придивляюся до обличчя моєї коханої, і тоді мені згадується горбатий силует орла над розпростертим трупом орлиці.
Я буджу дружину, щоб переконатись, що вона є…
А мисливство – само собою – покинув назавжди.
1963
Тополина заметіль
Моїй дружині
Над моєю весною звіялась тополина заметіль. Мініатюрні парашутики несуть стиглі зеренця у літні безвісті. Сідають на карнизи, на квітники, на голови людям. А деякі і в родючу землю кануть.
Наді мною шелестить стиглозеленим листям моя тополька.
Посадилась вона без мене, та я підливав її березневими сльозами мого дитинства, зігрівав квітневим теплом ранньої юності, живив травневим щастям мого кохання.
І виросла вона…
Поруч зі мною під тополькою сидиш і ти. Напровесні, коли наше деревце лише брунилось, несміливо кучерявилось першими листочками, ми мріяли про нинішню тополину заметіль.
А нині якось дивно.
І тривожно. Летить пушок, а ми не знаємо, чи зійдуть зеренця.
Та зійдуть вони чи не зійдуть, а наших голів чіпляються, і здути їх ми вже не в силі.
Нам не сумно. Тільки трохи тривожно перед літом. І тому ми хочемо повернутися до пори весняної брості й спитати себе самих, чи радіємо ми тополиною стиглістю?
Тільки нині.
Бо завтра вже буде літо. Буде й спека, і живодайні дощі. І грози, і град. Все буде. І ми йдемо у літо, хочемо йти.
А нині я дякую тобі, мій друже, за те, що не боронила мені шукати серед моїх весен рос для нашої топольки, що підливала її своєю вірою, коли суховіяли сквари, і раділа разом зі мною весняними зливами.
Шумить наді мною стиглозеленим листям моя тополина. Чей не красується СКАЧАТЬ