Осінні узори. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дитинство, те, що тривожило мою безсонну юність, те, що пізнало повноліття, в одній картині природи, в єдиному творінні людських рук, в одному обличчі. Так – в обличчі, в цьому дивному дзеркалі краси всесвіту.

      Я довго шукав його. В картинних галереях, у стосах книг, у своїй власній уяві, серед людей. Воно було мені потрібне, як стимул до праці, як ключ до пізнання.

      І нарешті я побачив його там, де зовсім не сподівався бачити, – над морем, серед сотень облич.

      Мій сліпий друг якраз розповідав мені тоді про красу останнього його зримого дня, про очі жінки, яку бачив востаннє. О, як він пам’ятав цей день, ці очі! Він говорив про них, як про твір мистецтва, і пишався тим, що зберіг ту красу на все життя для себе.

      Я по-блюзнірськи заздрив йому. Мені теж хотілося осліпнути від однієї миті краси.

      І враз… На камені, неподалік від мене, сиділа дівчина в голубому платті – невідомо, звідки й коли прийшла сюди, – сиділа й замріяно дивилася, як тріпоче підвішена на сонячному промені чайка, як падає в солону кип’ять і виринає зі здобиччю, радісно кигикаючи.

      Я не зводив з неї очей, затамувавши подих. Ревниво поглядав на інших чоловіків і радів, що ніхто, крім мене, не помітив її, і обурювався в душі, що не помічають цієї краси сотні байдужих очей.

      Але ж і я, і я не знаходив її до сьогодні!

      А дівчина не бачила нікого – морський вітер дотикався до її обличчя м’якими пучками, лопотів оксамитовою пеленою біля її вух, – нікого, крім чайки, що обривалася з сонячного променя і падала на хвилі. І мабуть, тому що дівчина вміла бачити цю чайку, була такою чарівною. Можливо, і мій друг, якби мав зір, пізнав би тепер нову красу, яка затьмарила б чари останнього його зримого дня.

      Сліпий спитав, чому я раптом замовк, я стиснув йому руку – тихо, тихо! – і він зрозумів.

      – Ти знайшов?

      – Так…

      – Нещасливі ви, зрячі. Завтра інша краса витіснить твою нинішню мрію. Я ж бо свою на все життя зберіг.

      Минали хвилини чи, може, години, я благав її: «Поглянь на мене!»

      Вона відчула мій погляд, повернула голову і сказала, кивнувши рукою на море:

      – Дивіться!

      І я тепер уперше в житті побачив розсипані по морю сонячні озерця, міріади різнобарвних сонячних озер.

      Це було друге відкриття краси світу, це був другий мій фокус краси всесвіту, і я збагнув, що відтепер мені було дано бачити їх тисячі в своєму житті.

      Я не розпитував дівчини, звідки вона, боявся, що від моїх слів згасне краса її очей, відлетить чайка, ображена, а те невловиме щастя бачити це все пропаде, мов бульбашки перламутрової води в піску. Коли оглянувся, дівчини вже не було, вона зникла, наче привид, і я тоді закляв це місце: «Ти вернешся сюди!», я тричі по три заклинав цими словами камінь: «Ти вернешся сюди!»

      …Уночі розбурхалось море, і я не спав. Цілу ніч розмовляв з дівчиною.

      «Я шукав тебе весь вік. Відколи вперше дізнався, що ти є на світі – моя велика краса. Ти вернешся, щоб я пізнав тебе до кінця, наситився твоєю красою».

СКАЧАТЬ