Сповідь з того світу. Ярослав Яріш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ виїжджати на природу, вибираючись на Соснину чи на Шкарпи. На нашому Городоцькому ставі улітку можна гарно відпочити.

      Оминувши вокзал та виїхавши на Перемишлянську вулицю, звернули ліворуч. За комарнівським поворотом дорога різко пішла вниз, аби потім піднятися вгору.

      – Розкажи щось цікаве, – попросила я чоловіка, а то тривога знову підкрадалася, ставало чомусь не по собі.

      І він розповів перше, що упало на розум:

      – Колись оцієї вулиці Перемишлянської не було. Де зараз ресторан, універмаг, автобусна зупинка – тягнулися глухі багна вздовж Верещиці. Отут, зліва, ще до війни стояла фабрика цукерок Шехтера, а отам, далі, на початку Майдану Гайдамаків праворуч, був готель і ресторація. Той пам’ятник Шевченкові, що стоїть на майдані, було встановлено 24 серпня 1971 року, рівно за двадцять років до здобуття незалежності…

      Він говорив і говорив рівним голосом на тему, яка йому була дуже близька, якою давно уже цікавився. Городок ще спав, підморгуючи нам численними рекламними вивісками. Їдучи центром міста, ми бачили тільки кількох перехожих, які поспішали чи на роботу з дому, чи навпаки. Тут уже дорожнє покриття було трішечки кращим, тож наш мінівен пішов упевненіше. Біля церкви Святих Володимира і Ольги перехрестилися, просячи щасливої дороги, і скоро виїхали з міста.

      Тепло всередині салону, що йшло від пічки, мирне гудіння двигуна й зосереджений вигляд Івана вселяли у душу спокій, так що я втопилася у своєму кріслі і заплющила повіки. Спокою мені не давав тільки голубенький вогник, що блимав мені просто в очі. Я уважніше почала розглядати: зверху, над лобовим склом, до обшивки салону була вмонтована невеличка веб-камера.

      – Ух ти, – мовила я. – Бачу вас, юний друже, захоплює режисура? Дозвольте запитати, що ви тут знімаєте на цю камеру у салоні? Сподіваюсь – нічого непристойного?

      – Маєш на увазі порно? – спитав Іван, не відриваючи погляду від дороги. – Нє, я вже з того віку виріс. Хоча… Ти знаєш, коли тебе затримує даішник, то інакше, як порнухою, того процесу не назвеш. От я і фіксую все на плівочку. Коли інспектор бачить мою камеру, тікає, як щур від світла.

      Ми саме проїжджали повз Кізєнку – місце доволі неприємне, пустельне, куди звозилося сміття з усього міста. Раптом Іван почав збавляти швидкість, обличчя його спохмурніло.

      – На тобі: про вовка промовка.

      На дорозі стояв інспектор ДПС і паличкою наказував нам зупинитись. Ми виконали його вимогу, зупинилися і перед тим, як інспектор встиг підійти, Іван увімкнув свою камеру.

      Він виріс із темряви, постукав у скло. Хоча я чогось подібного й чекала, але все одно здригнулася з несподіванки. Іван опустив скло, перед нами з’явилося обличчя ДПСника.

      – Добрий вечір, сержант Ковальчук.

      Враз у салоні потягло холодом: чи то вітер прорвався крізь прочинене вікно, чи то так повіяло страхом від цього сержанта зі скляними очима.

      – Добрий вечір. Що сталося? – суворо запитав мій чоловік.

      – Нічого. Тут аварія, вийдіть, будь-ласка, з машини, треба людині допомогти.

      Іван СКАЧАТЬ