Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

      – А чия ж?

      – Василькова. Скажемо, що він після військових маневрів посадив нас у БТРа і взяв із собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкості врізався в стовп. Кермо йому розгаратало груди і він помер на наших руках.

      – Слухай, ти колись видів БТР?

      – Нє.

      – Яке в сраці кермо?

      – Не має значення. Бодьо тим більше його не видів.

      Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашій кімнаті кипіла бурхлива п’янка. Зібралося зо два десятки студентів.

      – Де ви пропадали? – повисла на мені Наталя.

      У нас були кам’яні обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живіт.

      – Сталася біда… – сказав Славко. – Мій кумпель… мій, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом і покивав головою. – …загинув…

      Василька знало все товариство, бо він тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всім хотілося негайно дізнатися причину загибелі, але ми, як справжні драматичні актори, не поспішали. Ми спочатку сіли до столу і випили. Ми ж стільки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!

      Наталя підсіла до мене і гладила мою голову. В очах її бриніли слізки. О, як вона в цю мить мене розуміла!

      – Після маневрів, – промовив Славко в суцільній тиші, – Василько посадив нас у БТР і ми поїхали в Брюховичі в «Колибу». Ну, ми перед тим уже трохи випили… і от на закруті мчить на нас «Волга». Обганяє «запорожця». Мчить просто в лоб. Василько робить різко вправо! БТР заносить! Ми вилітаємо на узбіччя, через фосу і – зі всього розгону в сосну! Нас кидає вперед, але ми з Юрком сиділи ззаду і відбулися лише переляком… а от Василько… Його з такою силою кинуло на… на… цей, як його…

      – Важіль! – підказав хтось.

      – Еге! На важіль. Смерть на місці. Ну, ми, звичайно, «швидку», туди-сюди, міліція, військова прокуратура… післязавтра похорон.

      – А де його будуть ховати? – спитав хтось.

      – На батьківщині. На Тернопільщині. Ми туди, звичайно, не попремось, але на вінки варто скластися. Ну, і поминки здалося б організувати. Все ж таки ми були колєгами. По три краби.

      Нарід почав лізти в кишені і робити внески, хто не мав при собі, біг до своєї кімнати й приносив. У загальному пориві Бодьо викрутитися не міг ніяк і таки видобув із надр своїх безмежних штанів гроші. Розлучався він з ними з таким нещасним виразом, мовби втрачав нирку.

      Забава таким чином завершилася і студенти розійшлися. Зосталося нас шестеро. Я вийняв з торби вино й консерви і сказав:

      – Ми пережили такий стрес, що мусимо його втамувати.

      Присутні нас зрозуміли. Глибока печаль не завадила все ж таки Бодьові напихатися консервою.

      – Ще вчора… – плямкав він, – ще вчора він сказав мені: «Бодик! Ти засранець!» А сьогодні вже його нема.

      – Ну, чому нема? – спитав Славко. – Душа його зараз, напевно, з нами. – І, підносячи шклянку вгору, гукнув: – Васильку! Якщо ти нас чуєш, дай нам знак!

      Бах! – стрілило щось під столом. Дівчата скрикнули, пампушка вхопилася за серце, Бодьо гикнув, СКАЧАТЬ