Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Хлопці, я в кльозет, – сказав Василько, коли ми опинилися на нашому поверсі.

      Ми не перечили. Ми увійшли в кімнату і побачили, що всі вже зібралися з великим нетерпінням поминати Василька. Ми почали виставляти закупи на стіл, дівчата заходилися нарізати хліб, хтось відкривав консерви, краяв ковбасу і сало, а ми зі Славком чекали ударів грому. Рахунок ішов на секунди. І ось урешті двері навстіж – і являється дух померлого Василька, який відразу ж помічає іншого духа – покійного Богдана. В результаті вся компанія витріщується на Василька, а той – на одного лише Богдана. Останній ще тверезий і не може нічого зрозуміти, а Василько під газом і в принципі допускає, що з’ява духа можлива, особливо, якщо добре перед тим випити. А ми зі Славком вдаємо, наче нічого взагалі не бачимо.

      Врешті я наближаюсь до Василька:

      – Що з тобою? Роздягайся.

      – Але… але… – белькоче він.

      – Що?

      – Там… Бодьо… – видушує пошепки.

      – Там нема ніякого Бодя, – шепочу йому. – Ти просто звик його в цій компанії бачити. Це нормальна річ. Ти дуже перейнявся. Ходи, вип’ємо.

      – Але… я його бачу…

      – Це дух. Його дух буде якийсь час між нами. А на дев’ятий день – фіуфіть – на небеса!

      Тим часом компанія починає усвідомлювати, що її розіграли. Понадто Славко вже не стримує сміху і відверто регоче, розливаючи по шклянках вино.

      – Ви… ви… негідники! – скрикує Наталя.

      Пампушка випиває залпом цілу шклянку «Столового» і б’є Бодя кулаком у плечі:

      – Ти знав!

      – Нічого я не знав!

      – Ти знав!

      – Я ж дав три краби!

      І то був аргумент, який переконав Пампушку.

      – Васильку! – гукають студенти і починають обнімати воскреслого з мертвих.

      – Як ви могли? – свердлить мене лютим поглядом Бодьо.

      І я не знаю, що він має на увазі – воскресіння Василька, чи втрату трьох крабів.

      – Бодю, – обіймає його Славко. – Він ожив у реанімації! Ми просто помилилися. Ми думали – загинув. А він – ожив. Наша медицина робить чудеса.

      Василька тиснуть в обіймах так, мовби не бачили його цілу вічність. Але він уже стільки випив, що й не особливо дивується. Час від часу лише зиркає на Богдана, трусить головою і каже: «Ччорт!», потім повертається до мене, обнімає за плечі й шепоче:

      – Я не тільки його бачу… я ж курча беля чую його голос…

      – В кожному з нас живуть голоси мертвих, – пояснюю я. – Хіба ти не пам’ятаєш голос свого покійного діда?

      – Пам’ятаю.

      – А скільки років пройшло?

      – Три.

      – От бачиш. А Бодьо ж тільки позавчора помер.

      – Як живий. І сука жере! Диви, як пакує! Мою ковбасу! – потім дивиться мені в очі: – Послухай… хіба я купував жратву для покійників?

      – Ні.

      – А чого ж він її переводить?

      Після цього Василько випиває ще одну шклянку СКАЧАТЬ