Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у доцільності будь-яких перельотів. Краще вже сидіти не місці і не висовуватись, аби тільки не довелося розмовляти з цими людьми.

      Заповнивши невеличкий бланк із сотнею пунктів, нарешті подав заяву на повернення втраченого. Втрачати мені не звикати. Шкода тільки, що повертати поки не доводилось. Пощастило хоч, що документи та гроші завжди при собі.

      – На жаль, сьогодні ми не маємо автобуса, – недоречно радісним та надміру любʼязним тоном повідомляє голос по той бік дзвінка. Я стою біля виходу з аеропорта Кеннеді і зі всіх сил намагаюсь не познайомити співрозмовника з найкращими екземплярами нецензурного лексичного багатства словʼянських мов, перекладеними англійською. Хочеться розвернутись і зникнути в цьому безкінечному натовпі подорожуючих.  – Вам доведеться замовити таксі. Це не так вже й дорого: доларів сімдесят. Тільки поспішіть, будь-ласка, корабель відпливає через півтори години.

      Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон і сів на залізний стілець при вході до аеропорту. Він так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий от парадокс.

      Перевірив залишки моїх пожитків, що вдалося зберегти після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися  все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання із власної країни було в тій валізі.

      Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота – а такого, чиє існування намагаєшся ігнорувати, коли пощастить сісти поруч в метро.

      Маленьке жовте таксі під’їхало до головного входу. Без зайвих роздумів підбіг до автомобіля:

      – Чи можна дістатися до Порту Еверглейдс за годину?

      – Теоретично чи практично? – питає таксист з сильним латиноамериканським акцентом.

      – За гроші, – нервую я. – Так що?

      Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.

      – Куди так поспішаєш, аміго?

      – За годину потрібно бути на круїзному лайнері.

      – Де саме?

      – Порт Еверглейдс.

      Таксист хитро ошкірився.

      – Добре, аміго, але за годину в інший кінець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.

      – Скільки?

      Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.

      – Приблизно скільки?

      – Доларів сто п’ятдесят.

      Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник.  58 хвилин до  запланованого СКАЧАТЬ