Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

Чтение книги онлайн.

      – Та я й нічого і не зробив. Це Анрі провів нас.

      Вона лише відвела очі. Що такого він про тебе знає? Чи може бачить те, чого не бачу я?

      – Хочеш зустрітися після тренінгу?

      – Побачимось,  – лише відповіла вона і поспішила за іншими.

      Через півгодини ми зустрілись на тому ж місці. Білі двері в кінці коридору вели до відкритої палуби для працівників. Вона знаходилась на самому носі корабля. Декілька тренажерів, не зрозуміло для чого там встановлених, басейн та лежаки недоречно розбавляли цю рафіновано романтичну сцену і один з найкращих видів, доступних на кораблі. Дивно, як це місце віддали для крю. Напевно, технічні обмеження або той факт, що вийти сюди можна тільки через підсобні приміщення і бар.

      Я відчинив двері і, ледве торкаючись її спини, провів Кайлу до перегородки, що відділяла нас від польоту вниз, у безкінечну глубину океану.

      – Ти була тут раніше?

      – Ні, це мій перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навіть крапки для тайм контролю на деяких місцях наліпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свій колір.

      – Серйозно? Покажеш мені?

      – Ще чого, ти ж їх всі попереліплюєш!

      – Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре мене знаєш, моя Гретель.

      – Дивись тільки, аби нас в кінці не зʼїли, мій Гензель.

      – Головне, аби ми не зʼїли одне одного.

      Вона розсміялась. Мені так подобається її сміх, і все одно я в нього ні краплі не вірю. Наче слухати накладену звукову доріжку популярного ситкому. Розумієш, чому люди на записі сміються, можеш навіть сміятися з ними, але в справжності їхніх емоцій усе одно сумніваєшся. Щось заважало досягти того «suspension of disbelief»  у моїй власній з нею історії.

      Ми говорили якісь нісенітниці про плани на майбутнє і життя (чи його дивну симуляцію) тут, на кораблі і поза його межами, а я думав про її губи і все впевненіше огортав її талію.

      Настав час повертатись. Ми  зайшли в ліфт одні. Я став напроти зеркала, вона – напроти мене.  Повисла пауза. Я дивився в її такі виразні, такі чорні очі. Боковим зором помітив своє трохи розчервоніле обличчя, нависаюче над її хвостиком. Та на мені ж все буквально написано!  На обличчі Кайли  з’явився вираз, як у тигриці у тій дивній сцені з «Короля Лева». Ти знаєш, про яку сцену я кажу.