Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ своя особлива привабливість.

      Переживши незліченну кількість відмінених рейсів у Европі, втративши масу грошей через хитрющих таксистів Стамбула, втікаючи від пограбування на пост-апокаліптичних вуличках Каїра та губившись у гарячих африканських сутінках під градом арабських проклять охоронців Хургадійського аеропорту, починаєш ловити певну насолоду, серфуючи на хвилях нервової розгубленості та страху, що можуть накрити щосекунди. Але ти все одно тримаєшся. Все буде так, як і треба. Головне – не сильно чіплятись за речі і якомога сильніше чіплятись за життя. Легше борсатися, коли на тобі менше барахла. І менше шансів бути утягнутим униз.

      – Але в мене немає візи для перебування в країні! – відповів перше, що прийшло в голову.

      – Вам до іншої черги, сер, – як  папуга повторює ідеальна працівниця,  і посмішка на смаглявому обличчі стає на декілька міліметрів розтягнутішою. Інше, але з тим самим виразом, обличчя у віконці паспортного контролю  тими самими фразами завіряє, що все буде гаразд: багаж і квиток на наступний рейс я отримаю вранці, і сонце буде світити яскравіше, і теплі промені розсіють наростаюче бажання скоротити населення Хітроу вдвічі. Останню частину цей працівник не казав, але щось приблизно таке прочитав у його очах і максимально приглушено-спокійних інтонаціях.

      Отож у моєму паспорті з’явився штамп на перебування в Британії. Непогано. Виявляється, і пропущені літаки можуть приносити можливості.

      Якась дівчина з  тієї ж черги очікування спитала, чи є мені де переночувати. Трохи навіть зніяковів. Давно такого не було.

      – Так, так, дякую, авіакомпанія мене забезпечила готелем, – пролепетав я, і вона розчинилася в морі незнайомців.

      Ніч я провів, гуляючи по центру Лондона, ловлячи на камеру кожен куток, кожну вуличку і кожну будівлю, що й до мене вже сотні разів завантажувалось на всі можливі сервіси. Фото Біг Бену, моє обличчя на фоні Біг Бену і фото мене в повний зріст. Фото Лондонського колеса огляду, фото мого обличчя на фоні, фото в повний зріст. Фото Букінгемського палацу, фото фізіономії на фоні палацу, фото в повний зріст… Одні й ті ж поступальні рухи без будь-яких емоцій. Наче займатись сексом лише для того, аби пізніше похвастатись, що цим займався.

      Не життя, а демонстрація, де  переживання та відчуття боязливо задкують перед необхідністю хоч якогось підтвердження свого існування. Дивіться, я дійсно тут був! Дивіться, наскільки класно я живу! Наскільки краще за вас. Поки ця вистава не заходить занадто далеко і ось ти вже змушений відігравати свою партію навіть тоді, коли нікому до тебе діла немає. Відчувала подібне?

      У Лондоні це почуття стало моїм головним супутником.

       Парадоксально набридливе дзеленчання телефону змусило  відірвати голову від подушки, на яку я цю голову поклав щойно, адже ось тут, можливо, я вперше і востаннє, а Лондон сам фотографії для мого Інстаграму не зробить. А як інакше довести кожному СКАЧАТЬ