Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нудьги я багато спостерігав за людьми на кораблі і помітив, що вони діляться на три основні категорії: ті, що справляються зі всім цим гімном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечір можеш знайти в крю-барі), ті, що займають свій вільний час постійними пошуками сексу (з цими можеш і не пересіктись, якщо сам не шукаєш – але почуєш про них обов’язково) і, останні: хто намагався втекти з корабля за кожної ліпшої нагоди. І хоча іноді хтось відносився одразу до декількох груп або ж переходив від однієї групи до іншої, принцип залишався незмінним.

       Я відносив себе до останніх і кожну можливу секунду намагався провести за межами корабля.  Але сьогодні, перед тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб я хотів їсти, просто іноді, особливо тут, мене наче тягне в місця зовсім ірраціонально, без мети, аби просто відчути рух.

      Наче таким чином втікаючи від темної тягучої нудьги моєї кабіни.  Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав робити? Візьму кави, круасанів, а опісля піду до кабіни, прийму душ, переодягнусь у звичні джинси та теплу сорочку з кедами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тільки проблему з IPM потрібно вирішити.

      Думавши над вирішенням цієї проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже місяць мого перебування тут я ні разу не бачив його працюючим.

      У відповідь я почув напрочуд милозвучне  «Hello!». Відчинилися дверцятка нижнього відсіку машини для морозива, і з середини показалось трохи почервоніле личко. Я її одразу впізнав. Та сама «дівчинка-хвостик».

      – І де тепер тільки новачків не поселяють, – від несподіванки ляпнув я. – Сподіваюсь, не розбудив?

      – Та ні, я від супервайзерів ховаюсь, не хвилюйся. Тут це робити просторніше і зручніше,  ніж у моїй каюті. І морозиво завжди під рукою. Не хочеш спробувати?

      – Морозиво чи твою каюту?

      – Обидва варіанти.

      Ми перекидувались смішливими поглядами, з останніх сил стримуючи посмішки. Я вперше дивився їй в обличчя, хоча й трохи під незвичним кутом. Одне із тих облич, які таять особливий секрет і змушують раз за разом оглядатися, коли пощастить пройти повз. Рідко мені доводилось бачити такі вдома.

      – Ну, я так не можу, – награно похитав я головою. – Треба спочатку познайомитись з тобою ближче. Потім непогано було б вийти разом в порт – нагадати, як виглядає небо. Боюсь, занадто довго ти в машині для морозива просиділа. А потім вже, як джентльмен, можу і до твоєї комірки підселитись і морозива поїсти.

      – Вау, чудовий план. А ти не обманюєш – ти точно джентльмен?

      – Мама так каже.  Вона обманювати не буде.

      – Віриш усьому, що каже твоя мама?

      – Не моя – просто якась мама. Тут їх багато. Не даремно кажуть: чужих матерів не буває.

      – Здається, так кажуть про дітей.

      – Ні, діти мене поки не цікавлять.

      – Твоя правда. Про дітей говорити ще зарано. Та й куди ми їх в цій комірці запхнемо?

СКАЧАТЬ