Олюнька. Андрій Чайковський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ перебрала міру, і він розсердився.

      Було це на різдво. Шляхта-парубки пішли колядувати до Янкеля. Заспівали одну-другу пісню (але не коляду), а вкінці став один «віншувати» ламаною польською мовою. Янкелеві сподобалося те дуже, та став наливати з барилки в квартову пляшку «шабасівки» для колядників у міру компліментів «віншування».

      – Дай боже, панє Янкель, щоби ви мали сто палаців!

      – Дай боже, дай боже! – каже корчмар.

      – У кожнім палаці щоби було сто покоїв!

      – Дай боже, дай боже!

      – А в кожнім покою сто єдвабних ліжок!

      – Дай боже, дай боже! – і доливає Янкель пляшку мало що не повну.

      – А на кожнім ліжку щоб ви сто років перележали на холеру! – гукнув хтось із гурту.

      – Бодай тебе дідько взяв! – а пляшка Янкелеві ледве з рук не випала спересердя. Сплюнув поза себе і сховав пляшку до шафи.

      Це була єдина пригода, що вивела Янкеля з терпеливості. Поза тим був він усе тихий, спокійний, як до потреби: сумний або веселий. Говорив лиш тоді, коли йому було треба або як мусив на питання відповідати.

      Як сказано, до цеї корчми, крім шляхти, не заходив ніхто більше. Тут відбувалися всі важливі справи громадські, тут судилися спори сусідські. Такі справи вигравав найчастіше Янкель, бо шляхта мирилася горілкою або гараком.

      Крім гостей, котрі не поминули ніякої нагоди, щоби вступити до Янкеля, а в неділі і свята то таки вмисне йшли на Ячменівку, мав Янкель і таких, що від нього майже не виходили. Такими були Асафат Базів та Петро Криворучкий, тому так називаний, що від роду на одній руці не мав ні одного пальця. Оба були шляхтичі, оба бездомні, нероби, а жили дурничками. Судиться, бувало, яка справа в корчмі – вони робили службу возних трибуналу давніших судів Речі Посполитої.

      Іноді засуджено когось на різки – вони й тут виконували болючу функцію. При тім напилися з коштів процесу, закусили та ще й закурили. А вже ж то велика нужда змушувала їх найматися на який день робити до заможного шляхтича.

      В пору, як починається це оповідання, вони несли службу холерників, а корчму на Ячменівці зробили собі рятунковою станцією.

      Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щітка та підпухлими від перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва – сильні як ведмеді.

      Хоч вони ходили обдерті й замаргані, хоч займали таке принизливе становище, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави ні празника, де б Асафат і Петро не мали вступу. Всюди їх радо приймали, тим радіше що Асафат грав у сільській капелі на решето, а Петро був першим штукарем і оратором на ціле село. А може, й побоювалися тих двох приятелів, бо обидва були славні розбийголови, а хоч нікого не зачіпали, та не дали дути собі в кашу.

      Асафат і Петро відвезли Лукашів на холерний цвинтар і вернули знов на Ячменівку.

СКАЧАТЬ