Куди приводять мрії. Ричард Метисон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ідіть знайдіть собі свій сон, – сказав я, задоволений тим, як дотепно поставив його на місце.

      – Якщо ти не віриш мені, Крисе, – не здавався він, – зазирни до кімнати очікування. Там твоя дружина і діти. Їм іще не повідомили про твою смерть.

      – Зачекай-но, зачекай-но. – Я тицьнув у його бік пальцем, рубонувши рукою повітря. – Це ж ти казав мені не опиратися, так?

      Він почав говорити, але я був такий розлючений, що не дав вимовити ані слова.

      – Я втомився від тебе й від цього дурного місця, – сказав я. – Я йду додому.

      Тієї ж миті щось рвонуло мене з місця – так, наче тіло моє було замкнене в металі і якийсь далекий магніт притягував його до себе. Я мчав крізь повітря з такою швидкістю, що нічого не бачив і не чув.

      Це завершилось так само несподівано, як і почалося. Я опинився в тумані. Озирнувся, але не міг нічого побачити в жодному напрямку. Я почав блукати, повільно простуючи крізь туман. Час від часу переді мною виникали швидкоплинні образи людей. Та коли я намагався придивитися до них краще, вони зникали. Одного з них я ледь не окликнув, але передумав. Я господар цього сну. Я не дозволю йому перемогти мене.

      Аби відволіктися, я спробував уявити, ніби я знову в Лондоні. Пам’ятаєш, я їздив туди в 1957 році писати сценарій? Був листопад, і я неодноразово так само блукав у густому тумані – дуже влучно його називають там гороховим супом. Та зараз він був іще густіший – я ніби опинився під водою. Та й видавався він якимось вогким.

      Нарешті крізь туман я побачив наш будинок. І відчув подвійне полегшення. По-перше, просто від того, що бачу його. По-друге, тому що дістався сюди так швидко. Так могло бути лише уві сні.

      Раптом до мене прийшло натхнення. Я казав, як боліло моє тіло. Хоча це й був сон, я все одно відчував біль. Отже, сказав я собі, оскільки цей біль породжений сно-ви-дін-ням, зовсім не є необхідним його відчувати. І з цією думкою, Роберте, я відчув: біль зник. Що принесло додаткову порцію задоволення й полегшення. Якого більш виразного підтвердження, що це сон, а не реальність, можна було вимагати?

      Я згадав, як підвівся у лікарняному ліжку, сміючись, бо це все був сон. І це справді він. Крапка.

      Без жодного переміщення я опинився у передпокої будинку. Сон, подумав я і задоволено кивнув. Тоді озирнувся. Мій зір досі був нечітким. Стривай-но, подумав я. Мені вдалося розвіяти біль, чого б не розвіяти пелену перед очима?

      Нічого не сталося. Все, що було далі, ніж за три метри, лишалося вкритим завісою диму.

      Я крутнувся на місці, почувши стукіт кігтів по підлозі в кухні. До передпокою влетіла Джинджер – пам’ятаєш, наша німецька вівчарка. Побачивши мене, вона застрибала, затанцювала від радощів. Я гукнув її на ім’я, теж радий її бачити. Нахилився, аби погладити її по голові. І побачив, як моя рука занурилась у її череп. Вона відскочила від мене з коротким виском і кинулася з переляку тікати, налетівши на дверний відкіс. Її вуха були міцно притиснуті до голови, шерсть на спині встала дибки.

      – Джинджер! – покликав я, відігнавши острах. – Йди до мене!

      Вона поводиться безглуздо, подумав я СКАЧАТЬ