Ворошиловград. Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – А товаришувати?

      – Я думаю, – зізнався я.

      – Ну-ну, – холодно мовила Ольга. – Ось, Коча, тримай, – простягла старому кошика й пішла в гараж до Травмованого.

      Подякувати Коча не встиг. У кошику виявилися свіжий хліб і молоко у пластиковій пляшці з-під кока-коли. Коча задоволено відламав шматок хліба й схопив його жовтими й міцними, як у старого пса, зубами. Простягнув мені пляшку з молоком. Я відмовився. Скутер виблискував білими боками, швидко нагріваючись під сонячним промінням. У долині було тихо, між дерев снували птахи, ніби намагаючись знайти в повітрі найменш прогріті ділянки.

      За якийсь час із гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязі, витираючи шию білосніжною хусткою, пихтів Травмований. У руці тримав якісь папери, котрі, очевидно, щойно отримав від Ольги, незадоволено розмахував ними і намагався щось їй пояснити. Але та його навіть не слухала.

      – Шура, – сказала вона, – ну що ти від мене хочеш?

      Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.

      – Що там у вас? – запитав я про всяк випадок.

      – Нічого, – коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – у тебе зараз багато роботи?

      – Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.

      – Давай сходимо на річку, – запропонувала вона. – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?

      Коча на знак згоди зробив великий ковток.

      – Ну то що – ти йдеш? – Ольга знову зістрибнула зі скутера і рушила схилом униз.

      Мені не лишалось нічого іншого, як встати і піти слідом. Вона йшла попереду, вишукуючи стежку поміж густих кущів терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась Ользі до кросівок, зі стебел злітали метелики та оси, під ногами миготіли смарагдові ящірки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи від бігу крізь розпечене повітря. Зелені ставало все більше, долина то виникала з-поза високих гілок, то ховалася за ними, кілька разів доріжка просто щезала, тоді Ольга легко зістрибувала в траву і пробиралась уперед. Зрештою я не втримався на ногах і покотився вниз гірким полином, проклинаючи все на світі.

      – Ей, що там? – гукнула Ольга звідкись ізнизу. – З тобою все добре?

      – Добре-добре, – незадоволено відповів я.

      Мені не подобалось, що вона помітила і мою втому, і те, як я закотився в ці трави, і те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорі. Ну, давай, думав, підійди і подай мені руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла в ці хащі. Давай, підійди до мене.

      Але вона й не думала підходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бігом, стояла і чекала, тож я мусив підвестись і, вигрібаючи з кишень пісок, рушити вперед, на її дихання. Далі йшли мовчки. Річка була не так близько від заправки, простіше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущі, продиралась крізь бур’яни, СКАЧАТЬ