Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. Олексій Бобровников

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ До того ж сила тяжіння стає вдвічі інтенсивнішою, якщо ваш візаві – сван або імеретинець. Чоловік, який зустрів мене, був сваном.

      Після сперечань щодо того, чи мав я право зупинятись деінде, крім як у нього («Ти ж друг Тато, а Тато мені брат, дзмао-каци, панімаєшь?»), і з’ясування причин, що змусили мене ночувати в лісі, ми вирушили снідати.

      У цьому містечку мандрівників зустрічають вивіски, що нагадують про грецьке минуле. Серед тутешніх назв поки що немає аргонавтів і золотого руна – кліше, які активно експлуатують мешканці узбережжя, – зате є ресторан «Пантеон», який намагається (втім, не надто успішно) конкурувати зі звичайною їдальнею для водіїв – найкращою корчмою на цій ділянці дороги.

      На годиннику була одинадцята ранку, але в Грузії годинники ніколи не визначають час і не спонукають на рішення, даючи, скоріше, орієнтир, або ж привід для дискусії.

      Це не манірна Європа, де пити починають за будильником і кожен очікує офіційного кінця робочого дня, щоб підняти забрало, розкрити обійми і приєднатися до гурту друзів, які вже визирають його за стійкою бару.

      – А випити чогось міцнішого? Ви ж у Цалка! – усміхається жінка, приймаючи замовлення.

      Грузія – це не місце для снобів, акуратистів і людей, підпорядкованих режиму. Грузія – це країна чоловіків у найкращому й найгіршому розумінні цього слова.

      Якщо так сталося, що ви втомилися або вже категорично більше не можете пити, – єдине, що може врятувати вашу печінку, – велосипед.

      До подорожніх на велосипедах тут ставляться із симпатією, але трохи підозріло. Побачивши велосипед, який сяє всіма начищеними до блиску деталями, грузини прагнуть сфотографуватися з його власником, але вино пропонують уже не так наполегливо.

      – Може, таки пива? – Жінка за шинквасом дивиться на мене майже з благанням.

      – Грушевий лимонад, – одповідаю я, і шинкарка відступає.

      Великі кобри

      Оскільки на цій частині маршруту Цалка – головна гастрономічна пам’ятка, дозволю собі спинитися на ній детальніше.

      Місце, куди ми зайшли, не має назви. На вигляд це водійська їдальня маленького південного містечка. Стільці з подертими дерев’яними спинками, витягнуті із якоїсь занедбаної школи; бетонні стіни і бляшаний дах, а замість вікон – камуфляжна сітка. Посеред двору – велика металева жаровня, на якій смажаться риба та шашлик.

      У закладі залізна підлога, яка нагадує днище баржі. Унизу протікає маленька річечка, що впадає у водосховище, яке починається за півкілометра.

      Саме тут Грузія перестає бути столичною, а стає сама собою – спекотною, смачною, вельми неохайною і повною сюрпризів.

      Двоє чоловіків за сусіднім столом готуються до з’ясування стосунків. Два-три пасажі – і градус зростає, досягає найвищої точки, знамена багряніють, здіймаються вище, і ось уже руки підіймаються над столом, щоб схопити кривдника… Одного слова може бути досить, щоб спустити з прив’язі псів: ужалену гордість і вражену честь.

      Але СКАЧАТЬ