Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. Олексій Бобровников

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ країни, в пустельні райони околиць монастиря Давид Гареджа.

      Але кобри? Я вперше почув про них.

      – Кобрі? Так, так, великі! Кілограмів п’ять-шість. І дуже смачні! Їх теж ловлять в озері Цалка, – говорить мій новий знайомий.

      Виявилося, що кобрі грузинською – короп.

      Ченці та диявол озера Паравані

      Сонце вже хилилося до заходу, коли я перетнув межі Нижньої Грузії і в’їхав у регіон Самцхе-Джавахеті.

      Дивно, але грузинські туристичні компанії, що рекламують тури до Казбегі, Сванетії або на збір урожаю в долину Алазані, ніколи не пропонують екскурсій цим маршрутом: у гарну погоду дорога через перевал Тікматаші – одна з наймальовничіших у Грузії.

      Діставшись перших хмар, що в промінні призахідного сонця нагадували збитий крем з дещицею малинового варення, я помітив попереду дві дивні постаті.

      Наблизившись на кілька обертів педалей (важко давався мені цей перший крутий підйом), розгледів двох вершників, які, стоячи в стременах, сперечалися про щось мовою, не схожою на жодну з говірок, доти чутих мною в Грузії.

      – Ви звідки? – спитав я.

      – Азербайджан, – відповів один із них і негайно, ніби на підтвердження своїх слів, поставив коня дибки. За мить обидва приострожили коней і зникли в густих пасмах туману.

      Це було перше нагадування про те, що дорога пролягає дуже близько до прикордонних територій. Регіон Самцхе-Джавахеті впродовж кількох століть належав то іранцям, то туркам і повернувся до складу Грузії лише в середині позаминулого століття.

      Я повільно рухався в напрямку зниклих вершників.

      Подолавши барвистий туман, що застеляв обрій, я досяг верхньої точки перевалу Тікматаші. Звідти відкривалося озеро Паравані – найбільше високогірне озеро країни, на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря.

      Хмари, що зібралися над озером, закрили собою гори, залишивши тільки два просвіти в формі очей. Червоні відблиски, підкреслюючи край озера, зробили його схожим на роззявлений у мовчазному крику рот.

      Якби Френсіс Форд Коппола, який знімав «Дракулу», опинився зараз тут, він би неодмінно використав кадри цього заходу сонця, перемістивши демонічну Трансільванію ближче до перевалу Тікматаші.

      Біля самого краю води мерехтіли вогники. Спочатку вони нагадували фари автівки, але потім стало зрозуміло, що це вогні будинків.

      Згадка про ці місця трапилася мені в газеті «Закавказький вісник». З публікації випливало, що в XIX столітті Паравані було знамените рибою, яку доставляли в Тифліс. Однак уже тоді в глибоко зацензурованому матеріалі російського журналіста не було ані слова про драматичні події, що відбувалися у цих краях…

      У XIX столітті в селі Родіонівка, вогні якого я щойно бачив, жили духоборці – представники секти, які, подібно до англійських квакерів, заперечували посередництво між людиною і Творцем і відмовлялися приймати будь-які види присяги. За це (і багато іншого, званого єрессю) їх і вигнали з Росії, оголосивши згодом СКАЧАТЬ