Крила кольору хмар. Дара Корній

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кінець історійки, хепі-енд!

      – Нічо собі хепі-ендик! – Павло бере з рук Михайла ключі й зазирає тому в очі: – Слухай, Мишко, а хіба годиться особу без душі людиною називати, га?

* * *

      На порозі кімнати з’являється офіціантка Інна, наша місцева пліткарка. У її круглих блискучих оченятах неприховане збудження.

      – Хей, піпл! От ви тут стоїте, витрішками торгуєте, а там таке-е-е-е-е… – Новина настільки грандіозна, що дівчина демонструє артистичний випад, начебто їй бракне слів.

      – Умгу. Торгуємо. Так стараємося, а вони, гади, ніяк не продаються. Мо’, ти купиш? – не втримується від млявого коментаря Мишко.

      – Та до чого тут витрішки? – Інна не вгаває. – Ви ж геть нічого не знаєте! А тут таке-е-е-е!

      – О! До нас їде ревізор? – припускає Мишко.

      Інна невдоволена копилить губки.

      – Інно, ми вже чули, що Клара захворіла, – кажу аж співчутливо. Новину в пліткарки з горла видерла, що називається.

      Клара – танцівниця, і, здавалося б, нам і діла не має бути до танцівниць, тобто до учасниць розважального вечірнього шоу. Ми – обслуговуючий персонал – з іншої, нижчої, касти. От хіба що заради «трішки попліткувати».

      – Як захворіла?! Реалі? – Інна зовсім по-пташиному схиляє гладенько зачесану голівку набік: – Вона ж ін йестерди була здоровісінька! Що трапилося?

      Мене нервує ця її звичка вставляти по приколу іноземні слівця. Тому відповідаю роздратовано:

      – Нічого не трапилося. Розпочався сезон застуд і нежитю.

      Інна кривиться.

* * *

      Метелик? Блакитний, убраний у кольори весняного неба з дивними пістрявими вкрапленнями, від яких аж хочеться відтерти тендітні крильця, аби не заважали милуватися такою досконалою красою. Звісно, ніхто й пальцем не зачепить цього красеня – крихітну живу коштовність, дбайливо виліплену природою. Бо то означає занапастити живу квітку, яка довірливо вигрівається на закіптюженому склі вікна багатоповерхівки. О, так, їй не місце посеред кам’яних пасток, де бракує сонця і зелені, повітря та волі.

      Приглядаюся пильніше до вродливця-метелика і розчаровано хапаю повітря – він несправжній. Колись малою школяркою втрапила на огляд пересувної виставки живих метеликів. Тонкосльозість – то не про мене і тепер, і в дитинстві, а там розревілася так, що й не зупинити. Прийшло болюче розуміння, що всі метелики приречені на повільну загибель у засклених коробках. Замість померлих купують нових і везуть далі, аби похизуватися перед натовпом красою та унікальністю витончених створінь і, звичайно, заробити гроші. Бо шоу завжди має тривати. Вчителька, аби втишити мою істерику, вміло вдаючи впевненість, пояснила, що усі ці метелики несправжні, хай і ворушать крильцями. Це лишень майстерно зроблена імітація, аби ними милуватися, тож і не загинуть вони ніколи. Я їй не повірила, звідкись знала: штучних метеликів не буває.

      Аж ось саме таку майстерну СКАЧАТЬ