Спокута сатани. Марія Кореллі

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ здалося, що Амієль, який стояв за стільцем свого пана, посміхнувся на ці слова, й моя інстинктивна неприязнь до нього змусила мене мовчати про мої справи до закінчення сніданку. Я не міг визначити причини моєї відрази до цього вірного князевого слуги, але відраза залишалась, навіть дедалі зростала з кожним разом, коли я бачив його похмуре і, як мені здавалося, насмішкувате обличчя. А між тим він поводився з бездоганною шанобливістю та уважливістю. Власне кажучи, я не міг нарікати на нього, однак, коли він нарешті поставив каву, коньяк та сигари на стіл і безшумно зник, я відчув велику полегкість і почав дихати вільніше.

      Щойно ми лишились сам на сам, Ріманський запалив сигару й почав курити, дивлячись на мене з особливою цікавістю й добротою, що робило його витончене обличчя ще прекраснішим.

      − Тепер поговорімо, − сказав він. − Я гадаю, що на сьогоднішній день я ваш найкращий друг і, звичайно, знаю світ краще, ніж ви. Як ви плануєте влаштувати своє життя? Іншими словами, як ви витрачатимете гроші?

      Я розсміявся.

      − Ясна річ, я не жертвуватиму внесків на побудову церкви або лікарні; я навіть не організовуватиму вільної бібліотеки, оскільки такі заклади, крім того що являють собою розплідник заразних хвороб, зазвичай потрапляють під патронат комітету місцевих торговців, які насмілюються вважати себе літературними суддями. Любий княже, я хочу витрачати гроші задля власного задоволення й гадаю, що способів знайду безліч.

      Ріманський відмахнув сигарний дим; його темні очі світились особливим сяйвом крізь сивий туман, що носився в повітрі.

      − З вашим багатством ви можете зробити щасливими сотні людей, − зауважив він.

      − Дякую, спершу я сам хочу бути щасливим, − відповів я весело. − Ви, мабуть, вбачаєте в цьому егоїзм; я знаю, ви філантроп, а я − ні.

      Він надалі допитливо дивився на мене.

      − Ви можете допомогти вашим літературним товаришам… Я перервав його рішучим жестом.

      − Цього, друже мій, я б ніколи не зробив. Мої літературні товариші штурхали мене за кожної доброї нагоди; вони щоразу ставали мені на заваді, коли я намагався заробити собі на прожиття. Тепер моя черга штурхати їх, і я віддячу їм таким самим милосердям, допомогою і співчуттям, які вони виявляли до мене!

      − Помста солодка! − промовив князь сентенційно. − Я б порекомендував вам видавати першорядний письменницький часопис.

      − Навіщо?

      − Чи варто питати? Подумайте: ви отримуватимете рукописи ваших літературних ворогів і відхилятимете їх; викидатимете їхні листи на смітник; відсилатимете назад їхні поеми, романи та політичні статті з нотаткою на зворотному боці: «Повертаємо з вдячністю», − або, ще краще: «Не годиться»! Анонімною критикою встромлюватимете ножі у ваших суперників! Уявіть собі дикуна з двадцятьма скальпами біля пояса, дикуна, який виє з радощів, − його радість буде безбарвна порівняно з вашою! Я знаю це − я сам був колись редактором!

      Я засміявся з його гарячкування.

СКАЧАТЬ