Казки мого бомбосховища. Олексiй Чупа

Чтение книги онлайн.

      Квартира № 15

      Тиша як генетична хвороба

      Фарфорова балеринка – з тих, що у п’ятдесятих роках продавалися в кожному універсамі та слугували елементом декору й ознакою культурності господаря в типових радянських помешканнях, – раптом сама собою здригнулася, вперше в своєму іграшковому житті спромоглася на самостійний en tournant і, крутнувшись по краю серванта, полетіла вниз. Ударилася об дерев’яну, давно не фарбовану підлогу, розкололася на декілька частин та й так і завмерла розбитою. Лише кругла порцелянова голівка прокотилася ще з півметра, покрутилася наостанок під кріслом, у якому відпочивала пані Клава, і також затихла.

      Пані Клава, перед цим трохи задрімавши, тепер розплющила очі. Крізь солодку й важку дрімоту вона тілом відчула якийсь поштовх, ледве-ледве розчула слабкий хлопок і відразу за цим, вирвавшись із передсонного стану, встигла побачити політ балеринки. Цю фігурку приніс їй на перше побачення її Федір. Це була мало не єдина річ у квартирі, яка свято береглася аж із шістдесятих і нагадувала Клаві про її молодість. Балеринка пірнула, вдарилася, розлетілася. Голова закотилася кудись. Клаві стало страшно, а потім відразу легко.

      «Ну ось і всьо», – майнуло в задріманій голові старенької. Федір помер уже давно, років п’ятнадцять тому. Помер важко і страшно, в алкогольній лихоманці, із перегризеним сигаретним димом голосом. Коли говорив до неї щось востаннє, борсаючись у несвіжих простирадлах, то вже й не говорив – шипів, як пробитий м’яч, тільки нижче і страшніше. Вона тримала його дряблу, вже знесилену руку і прощалася, запевняючи, що «до скорого». Надворі був кінець дев’яностих, і пані Клава не сумнівалася, що оте «скоре» настане так швидко, що ніхто й не помітить. Телевізійна картинка не просто натякала на це, а говорила прямим текстом. Картинка реальна – за вікнами помешкання – була лише зайвим підтвердженням картинки телевізійної. Клава посміхнулася сама собі та почала відкладати гроші на власний похорон.