Льодовик. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ теж зумовлює оплавлення сніжинок. Такий процес повторюється при добових змінах температури та в кожній новій порції снігу, що випадає.

      Поступово пухкий сніг перетворюється в зернисту масу, яка називається фірн.

      При перетворенні снігу на фірн і лід велике значення мають також процеси сублімації (згону), тобто випаровування льоду з наступною кристалізацією утвореної водяної пари. Пружність пари у приповерхневій частині льоду залежить від температури, розмірів та форми кристалів. Над малими за розміром кристалами пружність пари більша, а над великими – менша. Це спричиняє переміщення пари від дрібних кристалів до великих та ріст останніх. Разом з тим при сублімації звільняється певна кількість тепла, завдяки якому відбувається поєднання окремих кристалів та укрупнення кристалічних зростків».

      У мене там є й інші вирізки, з інших журналів. Наприклад, з якогось антропологічного я колись повитинав малюнки гігантів ще з того попереднього льодовикового періоду, що закінчився приблизно дванадцять тисяч років до нашої ери, і тепер також вожу їх із собою, переклеюю із стіни на стіну. Через ті постійні переклеювання ірландський лось уже без одного рога, а гігантський короткомордий ведмідь без лапи. А ще є гігантський кондор і, звичайно, мамонт. Точніше – мамонтів аж два. Один той, доісторичний, а інший – наш рідний садівник Петруня. Я його усміхнену пику також приліпив поряд із мамонтом.

      Петруню я часом фоткаю з льодорубом або й без нього, просто на тлі нашого Гляціала. Якщо у профіль крупним планом – точно як мамонт, тільки без хобота і бивнів. Ну й пика. «Правила здорового мамонта» – це якраз для нього. Це йому бути охоронцем, а не мені, але Міха вважає інакше.

      Той клятий Гляціал – тепер наша найбільша проблема. Це просто величезна брила, точніше, ціла скеля з льоду, що невідь-звідки взялася, просто-таки виросла з-під землі у нашому саду. Тобто там, де раніше був наш сад. Наземний айсберг, що росте з-під землі, – ще й так можна назвати нашого Гляціала. І коли я придумую йому назви, як-от: пика горили чи довбаний пуп землі, Мамонт лише йобкає і довбе. Часом із самого ранку вже чую те його йобкання і звук льодоруба взагалі. Хоча «взагалі» – то у мене слово-паразит, я це знаю, і всі інші також знають.

      Але наш Гляціал – майже як живе створіння, тільки дуже холодне. За десять метрів від нього на градус холодніше, а впритул – на цілих два. Він наче підступний і хитрий ворог. Коли ми його з Мамонтом починаємо довбати, той відросток, що найближче до теплиці, то часом мусимо заглиблюватися до півметра у землю… «Лупайте сю скалу!» – учив дідусь Франко, й ми так і робимо. Бо теплицю Міха нам ніколи не пробачить, це найдорожче, що у нього є, окрім Іри, звичайно. Хоч Іру він не так цінує, як теплицю.

      Верхню частину Гляціала найчастіше зрізуємо бензопилкою, часом, якщо є настрій, Мамонт ще й запалює паяльну лампу і витоплює у ньому печеру на свій зріст, а потім ще й посипає дно і стіни тієї печери кам’яною сіллю. Проте цього все одно ненадовго вистачає, бензину на дурниці шкода… Тепер, пізньої СКАЧАТЬ