Жорстоке небо. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

      Рева відкинув телефон на канапу і з неочікуваною для свого віку прудкістю помчав до ванної. Вдруге за вечір він опустився на коліна перед унітазом. На цей раз допомога пальців не знадобилася. Щойно чоловік відкрив рота – з горлянки випорснула огидно тепла струмина.

      Прокашлявшись, Анатолій Захарович продовжував стояти навколішки, спираючись на унітаз. Голова опущена, погляд збентежено ковзає по коричнюватій кашці: напівперетравлені шматки м’яса із залишками найдорожчого у світі коньяку (ну, звісно, куди тим французам до нас?… хіба французи вміють пити?…). Від кашлю в кутиках очей виступили сльози. Серце калатало якось дивно. Здавалось, наче в ньому замість крові копошаться черв’яки.

      Несподівано Рева подумки перенісся майже на півстоліття назад, у 1965-й, у восьмий клас, згадавши день, коли вперше налигався до чортиків. Він зв’язався з компанією старших хлопців, які одного дня наприкінці березня вирішили навмисне (він зрозуміє це значно пізніше) напоїти його, щоб подивитися, що з того вийде. Після другої стопки худого, незагартованого Толіка накрило: алкоголь розбудив кожну молекулу його тіла, у мозку, здавалося, розцвітали квітки, ейфорію змінювало солодке розслаблення (Толік подумав би, що це нірвана, якби знав у той час слово «нірвана»), яке заступала ще більша ейфорія. Чотирнадцятирічний Толік просив ще, йому відразу наливали, і бідолаха з радістю вливав у себе нову порцію вогняного пійла. Він думав: що більше вип’єш, то краще буде – помилка, якої припускаються майже всі, хто «причащається» вперше. Розплата не забарилася. Друзяки, що позбиткувалися з нього, приволокли притомного, але аморфного, наче свіжозварена макаронина, Толіка під двері квартири, натиснули кнопку дзвінка й ушилися. Рева пригадував, як його вирвало просто на килим у кухні, коли батько допитувався, де його чадо совалося і скільки примудрилося випити (наче це мало якесь значення). Батько Анатолія Захаровича більшу частину Другої світової провів у німецькому полоні. Вижив. По тому п’ять з половиною років рубав ліс за полярним колом в одному із «санаторіїв» ГУЛАГу. Теж вижив, але в душі почорнів. Побачивши, як його дитя вивергнуло на новенький килимок півлітра смердючої юшки, Захар Рева озвірів. Він вирвав з розетки подовжувач, склав його удвоє, повалив сина на підлогу й узявся періщити дротом по руках, спині, сідницях, часом по голові. Якоїсь миті Реві-старшому здалося, що дріт, укритий ізоляційним матеріалом, не повністю доносить його обурення до сина, він відкинув подовжувач і став лупити навідмаш долонями. Кілька разів не стримався і вгатив по спині хлопця кулаками. Анатолій Рева пригадував, як по його щоках котилися гарячі сльози. Він плакав мовчки, більше за смерть боячись виблювати вдруге. А йому хотілося – о-о-о, всі демони пекла можуть підтвердити, як йому тоді хотілося: шлунок не спорожнився до кінця, гарячі клубки раз по раз підпирали горло, після особливо болючих ударів блювотиння проривалося в ротову порожнину, але він заштовхував його назад, ковтав, переборюючи СКАЧАТЬ