Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ І що ви обидва того…

      – Дура ти дура, – похитав я головою. – Колька, припустімо, випиває, та й то не смертельно. А я? Скільки я п’ю?

      – Це неважливо, – сказала Катька. – Біла гарячка заразна. Все, я йду, не хочу вас слухати.

      І вона пішла, грюкнувши дверима.

      – От бачиш, – звернувся я до Бога. – Вона зараз наробить ділов, ти її не знаєш. Тобі що – ти Бог, ти дух, а нам з Колькою розхльобувати. Я, припустімо, людина думаюча і малоп’юща, це на мене Катька наговорює. Що у мене біла гарячка – у це мало хто повірить. А що у Кольки – повірять, багато хто: чесне слово. Ось прийдуть зараз лікарі, а ти почнеш з ними говорити голосом Бога – вони ж відразу «все зрозуміють»: вони ж не повірять, що ти Бог.

      – Але ти віриш, – сказав Бог.

      – Бог, ну я не знаю, чесне слово, – я навіть зітхнув. – А раптом насправді це не ти зовсім, а біла гарячка?

      – Але ти ж відчуваєш мене? – сказав Бог. – Ти не можеш не відчувати присутність духу в цій кімнаті.

      – Я, звичайно, відчуваю. Відчуваю і вірю: а то як би я з тобою розмовляв. Он Катька не повірила, не відчула – і не зверталася до тебе зовсім, тільки до Кольки. Але… Я не знаю, чесне слово: а раптом ти Колька, ну, не Колька, я не те кажу, раптом є Кольчина свідомість, вона розщепилася, я ж читав, Бог: і ось одна частина особистості вважає себе Колькою, а інша Богом. І зараз я говорю з тією іншою. Коротше… ти тільки зрозумій мене, Бог: а раптом тебе немає?

      – Але ти ж відчуваєш абсурдність того, що говориш.

      – Ну так, відчуваю, – відповів я. – Тому що я знаю, що я говорю не з Колькою. Я знаю, що ти Бог – я тебе відчуваю, я вірю, що ти не Колька і не шизофренія. Ти є, ти з’явився через Кольку…

      – Але ти не віриш знанню, яке присутнє в тобі?

      – Так, Бог. Не розумію себе. Я з тобою розмовляю і водночас кажу, що раптом – тебе нема? Раптом це Колька, з подвійною свідомістю, і більше нічого. Чуєш, Коль? Адже це ти, ні? Ну, не муч мене, чуєш? Я розумію, що зараз у тебе друга особистість і ти вважаєш себе Богом, і говориш як Бог: але ти мені тільки дай зрозуміти, що це ти, ну, що ти насправді не Бог, а ти… і все, га?

      – Невіра, – сказав Бог.

      – Що?

      – Невіра – без неї немає віри. Я дав людям спокусу невіри: щоб їх свобода була повною. Щоб віра була набуттям, а не обов’язком. Хто має очі – той побачить. Хто має вуха – той почує.

      – Колька, ну перестань ламатися, га? – видав я відчайдушний крик відчаю.

      Бог стояв і суворо дивився на мене. І мені стало соромно. Адже я знав, що переді мною Бог. Знав і клеїв дурня. Я побачив, що я перед ним як на долоні. Звичайно, це не Колька: очі світилися таким вогнем, що мені стало байдуже – який ніс на цьому обличчі, який зріст у цього тіла. Я раптом зрозумів, що насправді це тіло з червоним носом і напівлисим тім’ям – ніщо, цілком випадкова оболонка. Крізь неї світився всемогутній і благий дух: так що я впав на коліна і заплакав:

      – Боже, прости мене, дурного. Прости за невіру.

      – Миттю своєї повної віри ти все СКАЧАТЬ