Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник

Чтение книги онлайн.

      Він майже силоміць виводить мене на вулицю. Ми довго їдемо нічним містом.

      – Куди ти мене везеш?

      – Ти не знаєш таємниці.

      – Якої таємниці?

      – Таємниці, яка допоможе тобі жити.

      Машина підкочує до залізної брами, і вона розсувається в боки. Вартовий перевіряє документи.

      – Він зі мною, – говорить Нікольський.

      – Де ти працюєш? – запитую я.

      – Ти скоро все зрозумієш.

      Ми заходимо в якусь напівтемну залу, Нікольський натискає на щось, і ми – на березі моря. Хвилі плещуть на всю широчінь.

      – Повна ілюзія, – говорить Нікольський.

      Тут я пригадую, що Нікольський працює в якомусь секретному інституті. Я розумію, про що він говорить: тому що в темному сирому ангарі не може бути моря.

      – За чим ти сумуєш, старий, – говорить Нікольський, лежачи напівголий під палючим сонцем поруч зі мною. – Ти бачиш, як усе просто.

      – Об’ємний простір?

      – Так, чорт візьми, – відповідає Нікольський, – ми навчилися його робити. Тепер дивися, що є насправді, – він тягнеться до чогось, і через секунду ми вже лежимо в темному залізобетонному ангарі на купі ще гарячого піску. Всі мої почуття тут же змінюються: напівтемрява, ангар, страх. Нікольський знову вмикає далечінь.

      – Яка тобі різниця, ілюзія цей світ чи ні? Ти живеш почуттями, а вони породжуються цими фокусами. Головне, щоб народжувалися почуття, які нам потрібні, чи не так?

      – А істина?

      – Тобі потрібна істина?

      Він знову вимикає море: і зникає шум прибою.

      – Я не розумію, навіщо ти мені показуєш ці фокуси?

      – Програма засекречена, – говорить Нікольський. – Щоб люди не звихнулися.

      – Від чого?

      – Від думок, які неминуче виникають. Люди сповна розуму, поки вірять у те, що перед ними.

      – А істина?

      Замість відповіді Нікольський веде мене в іншу залу. Там стоїть величезний телескоп.

      – Дивись сюди.

      Я бачу Венеру, Марс, кільця Сатурна, Юпітер. Нікольський рухає телескоп, і я бачу сусідню галактику.

      – Ну і що? – відповідаю я.

      – А ось що.

      І він затягує мене в ліфт. І там, нагорі, я бачу закритий купол.

      – Я не розумію.

      – У цієї обсерваторії купол не відкривається. Взагалі.

      – Тобто?

      – Те, що ти бачив – та ж стереоскопічна система.

      – Навіщо? – запитую я.

      – Ми приводили сюди астрономів, і вони нічого не помітили. Нічого, розумієш?

      – Що ти хочеш цим сказати?

      – Птоломей був зовсім не такий дурний.

      – Але ракети бували на Марсі.

      – Ти особисто ходив по ньому?

      – Датчики все показували, СКАЧАТЬ