Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.

      – Зніміть! – врешті вирішив він. – То є німецьке майно.

      І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду, розв’язав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скількох же він перевішав!» – наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. «Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. «І як жить після цього?.. Як жити?..» Він аж застогнав, бо не бачив просвітку, – волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно – тільки не старостою!

      «Як жити після цього?..»

      А жити треба було: не для себе – заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї пам’ятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. Показуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіп’ясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!

      Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.

      Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і – в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти – не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка.

      «То як жити на світі?..»

      А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.

      – Щоб у селі й душі живої не лишилося!

      – А СКАЧАТЬ