Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ звикнутись із думкою, що він тепер всього-на-всього дорфполіцай – особа в очах комендантових зовсім уже нікчемна, йому аж щелепи звело від отого вигуку… «Ну, брешеш, не діждешся, щоб я тобі бігав!» – Гайдук так же повільно підійшов до машини, одчинив дверцята й буркнув:

      – В село!

      Їхав і думав, що як знайде сторожа – битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора…

      Зайшов до управи, сердито запитав із порога:

      – Пане старосто! Де ви поділи сторожа, біс побери?!

      Приходько, що сидів за столом (розбирався в якихось паперах), звівся Гайдукові назустріч, поштиво спитав:

      – Сторожа? Якого, пане начальнику районової поліції?

      Гайдук не став йому пояснювати, що він уже не начальник, але пояснив спокійніше:

      – Того, що має бути на хуторі. – І додав: – Там – комендант. Вимагає негайно знайти сторожа… І вас кличе, до речі, – додав уже од себе, хоч комендант про старосту й не заїкався. Але йому було вигідно поставити під удар когось іншого, а не себе. Уже майже спокійно дивився на Приходька, який збирав зі столу папери.

      – Поїхали? – Приходько замкнув шухлядку, надів картуз. Уже виходячи, кинув підліткові, що чергував коло «бандури»: – Хто питатиме, скажеш – на хуторі.

      – Хто сторож? – поцікавився уже в машині Гайдук.

      – Бородай.

      – Де він живе?

      – Та на виїзді… Якраз по дорозі…

      Данько саме обідав: сидів за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши німця (Гайдук, який був у всьому німецькому, зайшов перший), він так і закляк, а жінка, яка діставала щось із печі, перелякано охнула.

      – Обідаєш? – запитав лиховісно Гайдук: злість так і закипала в ньому. – Ану, марш до машини!

      Данько й не ворухнувся. Розтулив тільки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, і той звук наче вивів із трансу Данькову жінку – Килину:

      – Та куди ж ви його забираєте?

      Сльози так і бризнули з її очей, вона кинулася до чоловіка, заголосила:

      – Та хазяїне ж мій дорогий, та куди ж вони тебе забирають?

      Жінчин плач привів Данька до тями. Одвів її руки, спитав перелякано:

      – Ви за мною?

      – А то за яким іще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, ніхто твоє золото поки що не вішає! – Бо Килина вже тужила, як над покійником.

      – Так би й сказали… А то кричать – у мене й душа отерпла… Килино, та годі тобі, подай-но краще ціпок.

      Килина, все ще схлипуючи, пішла до печі, дістала ціпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку війни зсадив Данько міліціонера з коня.

      – Я ж оце щойно звідти прибіг – пообідати, – виправдовувався Данько. – А воно, бач, той… вже й поїсти не мона… Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!

      – Йди, йди! Ось комендант тебе нагодує!

      Вийшли з хати. Попереду – Приходько. СКАЧАТЬ