Солодка печаль. Дэвид Николс

Чтение книги онлайн.

      – Ну так, правду кажучи, так, я була б не проти, – гримнула вона, а тоді видихнула, взявши миттєву паузу, щоб виправитися. – Ні. Кажи те, що хочеш сказати.

      Вона приклала руки до очей козирком.

      – Що ти хочеш знати?

      – Ти переїздиш до…

      – Джонатана. Наразі так.

      – Як надовго?

      – Не знаю. Побачимо.

      – А ми з Біллі залишаємося з татом.

      – Ну… – вона прикусила губу, глянула у стіну і з якимись точністю і обачністю заговорила: – Наразі ми думаємо, що Біллі піде жити зі мною, а ти залишишся з батьком.

      Минула мить, на яку я затамував подих, перш ніж зміг заговорити знову:

      – Можна мені теж?

      – Що?

      – Можна мені з тобою?

      – Я не…

      – …з тобою та Біллі.

      – О Чарлі…

      – Я серйозно! Забери мене.

      – Не можу!

      – Бо я схибнуся, якщо залишуся там.

      – Джонатан має родину, у нього доньки-близнючки.

      – Мені байдуже.

      – Немає спальні.

      – Мені буде добре й на дивані.

      – Чарлі, мені потрібно, щоб ти лишився з батьком!

      – Чому я?

      – Тому що… ти найстарший…

      – Ні, ти найстарша!

      – Ти завжди був близький із батьком…

      – Ні, ми не близькі, тобі подобається думати, що ми близькі, бо тобі так легше.

      – Коли ти був маленький, ви були близькі…

      – Я не маленький!

      – Ні, але ви можете повернути це, зблизитися знову.

      – Я ближчий до тебе і хочу поїхати з тобою та Біллі!

      Я старанно намагався не панікувати, прибрати з голосу страх, але, на свій сором, зрозумів, що плачу…

      – Чарлі, я ж не емігрую, лише переїжджаю трохи далі по дорозі, я буду поряд! Ти щодня бачитимеш Біллі у школі!

      …плачу так, ніби мені чотири чи п’ять років, смикано й захлинаючись.

      – Тебе не буде, коли ми прокидаємося, тебе не буде вночі…

      – Усе у вас буде добре, у вас обох. Твій тато обожнює бути з тобою…

      – Це буде жахливо! Я хочу до тебе!

      Тепер вона теж плакала, намагаючись обійняти мене, коли я намагався її відштовхнути.

      – Але що я можу зробити, Чарлі? Я люблю тебе, але я така нещасна, ти й гадки не маєш. Гадаєш, якщо ми дорослі… Я знаю, що поводжуся егоїстично, і знаю, що зараз ти зненавидиш мене за це, але маю спробувати хоч щось. Маю зробити це й подивитися, що станеться…

      Раптом її жбурнуло до мене від чийогось поштовху у двері комірчини.

      – Хто там? – крикнув чоловічий голос.

      – Ґреґу, йди геть! – сказала мама, силкуючись утримати двері зачиненими.

      – Емі? Мені потрібен рулон паперових рушників для скриньки!

      – Іди звідси. СКАЧАТЬ