Митькозавр із Юрківки. Ярослав Стельмах

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ от і ні, – відповів Віка. – Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам що-небудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий і з мотором. Сідаєш у нього – і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.

      – Це з гори, мабуть? – поспитав несміло князь.

      – І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

      – А може, він усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

      – Хто бреше? Я? – обурився Віка. – Ви що, дядю?

      – Облиш, облиш, Онисиме, – докинув і князь. – Відчуваю – правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

      – Віка.

      – Правда, Віко?

      – Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от іще – телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

      – На тому кінці… – так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

      – Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Віка.

      – Це ж який дзвін треба! – сплеснув руками князь.

      – Та не дзвін, – одмахнувся Віка. – А телефон. Та хіба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення – без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Віка аж засапався. – Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, – закінчив несподівано для самого себе.

      – Ех ма! – вхопився за голову князь. – Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? – дивився з повагою на хлопця.

      – Аякже! Самі ж бачите.

      І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

      – Всі чули? – запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

      Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема – стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

      – Княжич тут? – запитав князь.

      – Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

      – Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

      Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.

      – Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Віки. – Скільки ти книжок перечитав?

      – Ого! – відказав гордо Віка. – Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

СКАЧАТЬ