Митькозавр із Юрківки. Ярослав Стельмах

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Вічин про-вожатий. – Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що вивідувач.

      – Вивідувач? – чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службі?

      – Я не вивідувач, дядю, одпустіть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собі, а оці от схопили, зв’язали…

      – Думаю, в Юхимка Лихого на службі, – мовив гонець. – Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якісь ск… сверики вигадав, ці… магазини…

      – Які магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав: – Та, зрештою, це не так цікаво. А от куди ти йшов? – і докинув: – Розв’язати його!

      Віка знову хотів пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Він згадав слова продавця чудес про відтранспор-тування допитливого громадянина семи років у епоху мушкетерів і здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на світі і не буває, опинився в епосі ще більш віддаленій від XX століття. У Київській Русі.

      Власне, здогадався він раніше – коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де – ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.

      І коли ці думки промайнули у Вічиній голові, на вухо йому зашепотів хитренький і нечутний іншим голос: «Вікунчику! А згадай-но, про що ти мріяв лише годину тому? Про які такі часи, коли тобі хотілось би жити? Про які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»

      «Не годиться», – подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.

      – О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. – То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!

      «От кабан гладкий, – подумав чемненько Віка. – Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос відповів:

      – Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

      До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався.

      І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

      – Ну, розум усюди в пошані, – мовив обережно князь.

      Але тут знов усе зіпсував здоровило.

      – Тільки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

      – Це як подивитися, – спокійно відрізав хлопчина. – Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

      – Що це він говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак із боярином!..

      – Стривай-стривай, СКАЧАТЬ