Мюнхен. Роберт Харрис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Вони дуже злякалися примірки?

      – Та ні, звичайно. Їм здавалося, що це гра.

      – Знаєш, мені інколи теж так здається. Навіть коли читаєш телеграми, важко повірити, що це не бридкий жарт. Тиждень тому здавалося, буцім усе врегульовано. А потім Гітлер передумав.

      – І що тепер буде?

      – Хтозна. Можливо, нічого. – Г’ю почував себе зобов’язаним зображувати оптимізм. – У Берліні ще тривають переговори. Принаймні, тривали… коли я йшов з роботи.

      – А якщо припиняться переговори, то коли все почнеться?

      Леґат вказав їй на заголовок у «Таймс» і стенув плечима:

      – Може, й завтра.

      – Справді? Так швидко?

      – Він каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Наші військові експерти вважають, що йому треба три дні для розгортання танків і артилерії. З цього випливає, що мобілізацію він має оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стіл і ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобі скажу: давай змінимо тему.

      Він витягнув з кишені піджака коробочку для каблучки.

      – О, Г’ю!

      – Воно буде завелике, – попередив Леґат.

      – Ой, яка гарна! – Памела наділа каблучку, підняла долоню й почала вертіти нею під люстрою, щоб синій камінь заграв на світлі. – Ти просто диво! А мені здавалося, у нас немає грошей.

      – Дійсно немає. Каблучка належала моїй матері.

      Він побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стіл і поклала йому на долоню.

      – Ти такий любий.

      Її шкіра була прохолодною. Тонкий вказівний палець попестив його по зап’ястку.

      – Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом він мовив, – і провести час в ліжку до вечора. Забути про Гітлера. Забути про дітей.

      – А можна якось домовитися? Ми вже тут – і що нас зупиняє?

      Вона не відводила пильного погляду великих сіро-блакитних очей, і зненацька від несподіваної думки йому стисло горло: дружина говорить так тільки тому, що знає – цього ніколи не буде.

      За його спиною хтось ввічливо кашлянув:

      – Містер Леґат?

      Памела прибрала руку. Г’ю обернувся й побачив метрдотеля: руки складені як до молитви, поважний вигляд з розумінням власної значущості.

      – Слухаю вас.

      – Даунінґ-стріт десять на дроті, сер.

      Метрдотель навмисно вимовив фразу досить голосно, щоб її почули за сусідніми столиками.

      – Лиха година! – Леґат підвівся і кинув серветку. – Перепрошую. Маю відповісти.

      – Я розумію. Іди і врятуй світ. – Вона помахала йому на прощання. – Пообідаємо іншим разом, – і почала збирати речі в сумочку.

      – Дай мені хвилинку. – У його голосі лунало благання. – Нам дійсно треба поговорити.

      – Іди.

      Г’ю на мить затримався, розуміючи, що всі за сусідніми СКАЧАТЬ