Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля – москалеві, коли одкликнеться… Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті доглядати москалевої худоби.

      І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля вже на світі немає, загризався з братом.

      – Хіба він мені брат? – каже, було, Василь. – Який він брат мені?! Захопив у свої лабети все добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає… Чому ж він не поділяє добра?… Ти мені десятину поля дай та півхати… Або – мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є… Оддай мені землю – хай тобі хата… Або сплати мою половину… А то все сам… Собака він, а не брат!

      Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між людьми. А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді тільки розводили.

      Ворогували отак дома, ворогували, та хтось порадив судитися. Поїхав Василь до секретаря Чижика, повіз три мішки пшениці й десять рублів грошей. Завів тяганину. Поїхав і Онисько до Чижика, повіз і собі три мішки борошна та й грошей не менше… Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно в москалевій хаті й володів його землею.

      XII. У москалях

      Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою… Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…

      «Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» – думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі… Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні… Татарва мчиться, як скажена… «Ага! вражі татарюги!» – кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком… Шабля заблищала – голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом – голова луснула, як стиглий кавун… У Максима аж дух у грудях сперло… – Господи! коли б швидше!..

      На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на невідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

СКАЧАТЬ